Центральна міська бібліотека вже давно стала центром мистецького спілкування, культурним осередком нашого міста. У її читальній залі постійно експонуються художні виставки. Донедавна бібліотечні стіни прикрашали світлини визнаного прилуцького фотомайстра Володимира Яковенка. 25 травня відбулося урочисте закриття цієї виставки, на зміну якій прийшла експозиція робіт молодої фотомайстрині Олени Канавець «Про Україну – з любов’ю». Це – друга виставка прилучанки, на ній представлено 33 світлини. На відкриття експозиції приїхала її авторка, котра зараз мешкає в Києві й навчається в Національній Академії державного управління при Президентові України. Після урочистого відкриття Олена Канавець розповіла про свою творчість газеті «В двух словах»:

Днями в Прилуцькій дитячій бібліотеці відбувся дипломатичний раут присвячений Дню Європи в Україні. На нього були запрошені учні шкіл міста, члени євроклубів, працівники культури та представники ЗМІ.
Приємним сюрпризом для гостей стало відкриття персональної фотовиставки Олени Ромець. ЇЇ складали фотографії зроблені в Європі, адже майстриня багато подорожує і свої враження фіксує на плівці. На експозиції представлені фотографії унікальних пам’яток архітектури, середньовічні замки, барвисті парки.
«Фотографія – це моє хобі. Але поступово воно переростає в необхідність. Коли бачу неповторний захід сонця над Удаєм не можу втриматись, щоб не сфотографувати, хоча б на телефон», - зауважила пані Олена.

Марусич Роман Вікторович - народився 1983 року в місті Прилуки Чернігівської області  в робітничій сім'ї . У 1998 році закінчив 9 класів школи №3, отримав свідоцтво з відзнакою і вступив до Прилуцького педагогічного училища ім. І.Я.Франка на відділ трудового навчання та креслення. Успішно закінчив його у 2002 році. Одразу по закінченні влаштувався на роботу в середню школу с. Дубовий Гай Прилуцького району. Паралельно вступив на заочне відділення історико-юридичного факультету Ніжинського державного університету імені Миколи Гоголя. Саме працюючи вчителем і маючи безліч вільного часу, коли намагався дістатися з села додому автостопом (а це 15 км), спробував вперше писати пісні. Поступово ця справа цілком захопила Романа.

На мальовничій околиці Полтави Кобищанах знаходиться садиба видатного українського письменника Панаса Мирного (Панаса Яковича Рудченка). Садиба й досі зберігає риси патріархальної старовини, яку любив письменник: невелике затишне подвір’я, чисті доріжки, одна з яких веде в садок і до озера внизу, дерев’яні віконниці...
Панас Якович народився у Миргороді в сім’ї дрібного урядовця. Навчався спершу в місцевому парафіяльному училищі, а з переїздом батьків до Гадяча — в тамтешньому повітовому училищі, яке закінчив 1862 року. Й одразу — на службу: Гадяч, Прилуки, Миргород. До 1865 року відносяться його перші літературні спроби: спершу щоденник, вірші й поеми, потім драми та проза.

7 травня у Львові, в Палаці мистецтв, відкрилася виставки живопису та скульптури “Він та Вона” подружжя Олега та Людмили Давиденко. В експозиції - 40 живописних картин, 30 скульптур та п’ять об’ємних картино-скульптур.
«Відомі львівські митці Олега та Людмила Давиденки на виставці представили свої творчі роботи за два останні роки. Подружжя митців вже давно не брали участь у львівських виставках, але перед світовим турне покажуть громадськості та мистецтвознавцям свої творчі доробки. Для своїх робіт митці використовували різні матеріали, серед них гутне скло, бронзу», - зазначила перс-секретар Львівського палацу мистецтв Ольга Швед.

У шевченківські дні, очевидно, треба говорити не про «монументальний» образ Великого Кобзаря, а про Шевченка без ретуші. Саме такий образ і постає перед читачем у п’єсі -«детективній хроніці» Олександра Денисенка «Сердечний рай, або Оксана». Торік ця книжка вийшла у видавництві «Грані Т». Отримала також премію на «Коронації слова». Олександр Денисенко зізнався «ДТ», що дуже багато часу провів у архівах та музеях, перш ніж наважився створити образ Шевченка. З часом, за словами письменника, п’єса стала розростатися і скидатися на такий собі «драматургічній роман». А потім на цій самій основі Денисенко створив сценарій п’ятисерійного фільму, що його сам хотів би й зняти, але на заваді, як завжди, стоять відсутність бажання (держави) і фінансування (спонсорів)…

В тому, що фотографія уже давно не ремесло, переконувати не доводиться. Навпаки, на ниві мистецтва вона почувається впевнено, і вже виникає питання; чи не витіснить фото живопис із рангу пріоритетних видів мистецтв? Із творчої зустрічі в стінах Центральної міської бібліотеки ім. Л.Забашти ми робимо висновок , що це питання риторичне.
На юнацькому відділі відбулося закриття виставки живописних робіт «Очі землі» учениці ЗОШ №6 Юлії Сугак, та відкрилася фотовиставка «Контрасти» студентки педколеджу Дарії Щербини.
Прощаючись з чудовими роботами Юлі, директор бібліотеки Тетяна Печена процитувала з книги відгуків враження відвідувача від робіт юної художниці: «...всі кольори природи нехай на кінчику пензля почуваються впевнено» (це й стало найтеплішим побажанням читачів) та вручила Юлії Диплом учасника виставки образотворчого та вжиткового мистецтва за вагомий внесок у розвиток української культури.

1. Маріє, з чого, власне, починається Ваша поезія? Чи пам'ятаєте Ви свій перший вірш?
- Для мене витоки поезії - в музиці та математиці. Коли дитина починає розуміти музику (а це буває дуже рано), вона наспівує звуки і склади, тим самим виявляє ритми, що існують усередині неї. Коли дитина намагається мислити не тільки образно, а й на рівні символів, настає час математики. З тією ж послідовністю у мене відбувається народження вірша. Спочатку - музика, потім – математика, тобто вірші - це математика, покладена на музику; і навпаки - образи вираховуються з виниклих у душі звуків. Не просто наспівати, а зробити це «по суті» і «в тему» (за формою і за змістом), навіть якщо це такий перебіг свідомості і говоримо тільки про вдалі римо-ритмо-образні речі. Ти чуєш музику, але занотовуєш її неповністю (адже для цього ні в кого не вистачить таланту і знань); вибираєш, складаєш пазл із того, що звучить, виділяючи найбільш істотне. Одначе музику чую постійно, музика - вона зверху і йде не від тебе.

Ганна Георгіївна Ігнатенко (1924 – 2008) - наша землячка, українська письменниця, поетеса, літературознавець, перекладач, педагог, кандидат філологічних наук, 11 листопада мала б відзначити свій 85-річний ювілей.
Вона належала до покоління, на долю якого випало лихоліття та біль минулого,20-го, віку. Роки її дитинства – це голодомор, юність – час Великого Терору 37-38 років та полум’я Другої світової війни, зрілі роки – прихована, але не менш жорстока внутрішня війна за право залишатися вільною духом людиною, а не перетворитися на виконавця заангажованих ідей та гасел.
Щирі і теплі стосунки у родині, дитинство на Соборній вулиці, що біжить-в’ється по співучих прилуцьких Кустівцях, перші поетичні спроби п’ятикласниці 4-ї школи та наказ її вчительки Марії Миколаївни Чижевської говорити правду, одну тільки правду, а коли для цього змоги немає, то мовчати. Все це визначило становлення особистості Ганни.