Згідно легенд назва с. Білещина з’явилася так. Навкруги Прилук земля належала панові Білецькому, який мав дві дочки. Коли прийшла пора дівчатам виходити заміж, пан подарував одній хутір, який розташований на горі – Горову Білещину, а іншій – Ярову Білещину або Низову. Вперше село згадується під назвою Нова Білещина 1900 року, хоча напевно воно існувало. Було тоді в селі 24 двори. Назва села так і залишилась – Білещина. Але, як відомо хутір Білещина заснований генеральним суддею Я.І. Горленком. То ж це тільки легенда. До села Білещина прокладена непогана дорога, є автобусне сполучення з м. Прилуки. Горову Білещину ще називають „дачним” селом, бо чимало прилучан придбали там будівлі. Село поділяється на кутки: Ломаки, Родоюни, Волошини. Всі родичі на прізвище Величко оселились на кутку, який носить назву Родоюни. А пішла така назва від діда Родіона.
Колись давно жили у селі пани Горленко та Остапчук. Остапчук – на хуторі Волошини. До наших днів дожила панська хата Горленка. Звичайно, в деякій мірі вона перебудована. Земля від с. Сухополова до Білещини зветься Горленкова до цього часу. Частину землі забудували новими будинками. Ще й зараз всі говорять: „Живемо на Горленковому”. Старожили згадують, що в пана Остапчука був великий сад, пасіка, добротний будинок. Найпоширеніше прізвище в селі Величко. Прізвиськ, як таких майже не було. Згадали сельчани тільки про двох Анют, які колись жили в селі. Одну прозивали Анюта Михайлова, бо був батько Михайло. Іншу – Анютою Сивого. Чому Сивого? А тому, що жив у їхньому роду сивий дід. Чимало років минуло від того першого поселення недалеко від Прилук. В наш час село живе дякуючи „дачникам”. У 2000 році у селі налічувалось 30 дворів. Від корінних жителів майже нікого не залишилось.

Чудові краєвиди милують око, зустрічають на дорозі каштани, пахнуть липи й акації, а луг уквітчаний буйним цвітом квітів. Це - с. Білорічиця. Раніше село називалось Вейсбахівка, від назви річки Вейс (Біла). Так її називав колишній землевласник Вейс, німець за походженням.
Вперше слово згадується в 1629 році. У 1717 році Білорічицю купив граф Вейсбах. Власниками села були и офіцер ізмайлівського полку О. Гампф, полковник і. Корбе, дім якого відвідав Т.Г. Шевченко разом з Яковом де Бальменом та братами В. і М. Закревськими. Т.Г. Шевченко написав у селі лист до М. Маркевича, тим залишивши слід про себе і про село Білорічицю в історії. В 1945 році село Вейсбахівку перейменували на Білорічицю. По суті тільки зробили переклад з німецької. Знаменита Білорічиця тим, що з 1873 року вона була власністю О. Волконської-Рахманової - дочки декабриста О. Волконського.
У 80-х роках XIX ст. Рахманови побудували всі житлові будинки. У Білорічиці жив і працював Олександр Юлійович Ягно - архітектор, художник і майстер художньої кераміки. Це за його проектом збудовані палац, готель, флігель, пекарня, церква у маєтку Рахманових. Всередині палац і флігель розписував художник В.М. Соколов, товариш О. Ягна по навчанню. Зберігся в Білорічиці лише флігель, в якому зараз відкрито церкву.
Талановитих художників тут і поховано. Раніше були і склепи, але за часів Радянської влади все це знищено.
В саду Рахманових серед яблунь і груш була збудована дерев'яна церква. Хором у церкві керував дяк І. Тарнопольський. Біля церкви була капличка, в якій жив служитель і охоронець церкви.
В останні роки свого життя О. Рахманова жила у флігелі. Часто її бачили на інвалідній колясці та бричці (була хвора). В пам'яті старожилів залишилась як "добра пані". Завжди допомагала дуже бідним. На північ від маєтку був посаджений парк. Сосни, берези, верби, серед яких багато галявин. На галявинах влаштовували гуляння. Парк зберігся і донині, але все заросло і безжально вирубується. Другий парк знаходився десь метрів за 500 від маєтку, але на сьогоднішній день від нього залишилось декілька сосен. Звичайно, мешканці маєтку створювали собі відповідні умови для відпочинку. Працею багатьох людей були викопані (вручну) два штучні ставки. А посередині ставка Ревня було насипано два острови, на яких посаджено дерева. Ставки та острівці були дуже красиві. Пані часто відпочивала там. Було в селі і озеро Мокрець, або ще його називали Криве, бо було те озеро не кругле, а з вигинами. Славився маєток Рахманових і великою бібліотекою. Кожного року в селі влаштовувалися ярмарки. Поміж двома штучними ставками вигін Зарой. При Рахмановій тут був цегельний завод. Люди рили землю. І тому так назвали "Зарой". Пройдемось по вулиці Попеляпій. Тут, кажуть, було найбільше попелу посеред вулиці, проти дворів. На цій вулиці вигін - Лиса гора. А назву одержав таку, бо жили там два брати Юркові (Федорченко), які були лисі. Ще є вигін Церковище. Це місце називається так, тому що була колись церква, яку знесли. На околиці села розташоване Кругле. Це не озеро і не річка, а такий наче ставочок круглої форми. Будинки побудовані вкругову понад берегом. Раніше ставок був повноводний. До війни і після війни господині відбілювали тут полотно. На березі збирались цілі черги. Поряд з вулицею Попеляною - вулиця Стріхонівська, названа в честь братів Стріхонів. Брати були багаті, мали багато землі, свою кузню. Але була і така вулиця, як Боса. На ній жили бідняки. А найбіднішими були Микольченки, які весь час ходили босі.
А ось попід кладовище тягнеться вулиця Грабовська (від слова "гроби"). Невеличка вуличка Жабокриківка горнеться до болота. Звідси й назва. Вулиця Садова взяла свою назву від саду, який росте там, а раніше вулиця називалась Жаднівка, бо селились там люди заможніші і жадібніші.
Базарна площа... Залишилась тільки назва від гомінких базарів та ярмарків. Тепер тут побудовані будинок культури та школа.
У селі найбільш поширені прізвища: Мірошниченки - їхні прадіди були мірошниками. Коваленки - були ковалями. Стрільці - були хорошими стрільцями. Палянички - випікали хліб, Макотри - виготовляли з глини посуд. Ворони - діди були чорні, як ворони. Як і скрізь по селах людей наділяють прізвиськами. Не виняток і наша Білорічиця. Комарі - проворні, "не ходять, а літають, як комарі". Мазутині - діди ходили замурзані, Бобері - колись їх предки розводили бобрів. Космонавтині - чоловік все хотів бути космонавтом. Колосники - діди виготовляли колеса. Рибалки - родини жили біля ставка і ловили рибу.
Поміщик І. Корбе вимінював своїх кріпаків на собак. Так були поміняні сім'ї Ворони, Батрачки. Дід Батрачок був маленьким зростом, не батрак, а батрачок. До цих пір в селі проживають його нащадки. За часів П. Столипіна селян відселяли на хутори і в нас був хутір Великий Степ.
За селом оселились Макотрі, Гезі, Ягодки, Дорошенки. В 1939 році хутір був приєднаний до села. Люди переїхали в Білорічицю, а землі ще й зараз називають Гезова, Дорошенкова, Галаганове поле - від назви хазяїна, якому це поле належало.
Бадьонина долина. Раніше це була волика і глибока долина, геть залита водою. Неподалік жив чоловік, прізвище якого Бадьошка. Тепер немає ні долини з водою, поле ореться, а назва зосталася. Недалеко від села - Заміна, поле, яке не оралося, бо було дуже багато води. Але в свій час воду осушили і землі назвали Заміна. Ще одна досить цікава назва – Лисича гора. Так, справді була гора і дуже вже чимало було нір лисичих. Зараз гору розорили, розрівняли. Лишилась тільки згадка.
А ще чимало згадок у селі про пана чи просто багатого чоловіка Щербатенка, який мав корчму за селом, на шляху, який веде до Києва.
Біля корчми росла велика верба, якій було більше 100 років. На перехресті чотирьох доріг було поставлено великий хрест, на якому весь час горів ліхтар. Назвали це місце Хрестом. Всіх, хто виряджався у далеку дорогу, завжди проводжали до Хрестка. Солдатів, які йшли до війська, привозили до Хрестка кіньми. Земля навкруг Хрестка зветься Щербатенкова.
Чимало переказів і легенд пов'язані з нашою Білорічицею. А скільки неповторних скарбів уже ніколи не зможемо ні побачити, ні почути! То ж поки не пізно, поки є час, давайте відроджувати свою історію, дбати про скарби нашого краю.

 

На мальовничих берегах р. Перевід та р. Чернечої розкинулося с. Бiлошапки. Красива і своєрідна місцевість села - його оточують левади, ліси, а між селом і хуторами Заперевід та Козин протікає р. Перевід, притока р. Удаю.
Вперше с. Бiлошапки згадується в 1629 році, як козаче поселення Красний кут.
Під час війни зі шведами назва села змінилася. За розповідями селян між селами Бiлошапки і с. Березова Рудка був бій. Воєначальники Петра І розставили на кораблях чучела бійців у білих шапках, примусивши шведів стріляти по цих мішенях. А розбило шведів військо, що напало з лісу. До цього часу на полі битви багато могил, які так і називають „шведські могили”.
Село раніше належало Вишневецьким. В 1713 гетьманом Г. Скоропадським було передано Гамалієвському монастирю.
Є у Білошапках розлогі поля, порізані ярами, у яких ростуть цілющі трави та запашні квіти. Зразу за селом, по дорозі на с. Крутоярівку є яр, назва якого Тещенків. Колись тут були землі пана Тещенка. Назва ця збереглася до наших днів, а пана – землевласника давно немає. За другим яром знаходиться мальовниче урочище Безуглівка. На ставках урочища сила-силенна білих лілей. Перекази свідчать, що була у пана красуня донька, яка втопилася у цьому ставку. Білі лілеї – то її шлюбний вінок. Є у Білошапках ставок Сливин. Легенда стверджує, що був собі такий панок Слива, який користувався цим ставком.
Як і скрізь, село Бiлошапки ділиться на кутки та вулиці i кожен має свою назву.
Хутір Козин мав всього 6 хат. Назву отримав від того, що після війни люди тримали в своїх господарствах чимало кіз. А випасали їх на болоті, де шуміли густі лози. Але з часом, коли кози знищили зелену красу i випасати ïх не було де, то господарі кіз позбулися, а назва залишилася. Поруч з Козиним є ще один хутір - Заперевід. Зараз там 30 дворів. Назва походить від річки Перевід тобто за річкою, за Переводом. Ще є куток Зацарина, куток Загребелля. Також назва пояснює сама себе. Загребелля відділяє від центру села ставок, який з’єднує куток трьома греблями, на яких ростуть розкішні похилені у воду верби та трави. До війни в Білошапках була церква. Церкву під час війни німці розбили. Потім з неї побудували клуб. А цей куток так і залишився Зацерків’я.
Вулиці в наш час назвали старовинними назвами Набережна, Садова, Польова, Монастирська, Георгієвська. На вулицях і кутках живуть працьовиті, щирі, завзяті люди. Найбільш поширені прізвища в нашому селі: Бойко, Нестерко, Стеценко, Колейко.
Розповсюджені в Білошапках і прізвиська. Чимало їх походять від імен дідів та прадідів. Миколі – дід був Микола, Грицюніни – від імені Григорій. Переселилась у Білошапки сім’я з містечка Батурин. Тут їм прізвисько приготували – Батурі. Берегові жили над ставком, на березі - звідси і прізвисько.
Білошапківські люди гострі на язик і дотепні, та ще вміють влучно дати прізвисько. Ось деякі приклади. Один дядько одягнувся чистенько, нові чоботи одів. Люди його не впізнали та й сказали: „Ти як прокурор нарядився”. Тепер і діти і внуки мають прізвисько Прокурор. Вирощували в селі гібридну елітну кукурудзу. І був агроном, який відповідав за неї. Тепер і він Гібридний, і жінка, і діти. Всі – Гібридні. До чоловіка, який був до всього байдужий, ходив як кажуть „як мокра курка” пристало прізвисько Курка.
І вже в сучасний час прижилося прізвисько Душман. Носив його хлопець, який служив в Афганістані.
За останні роки в селі почали відроджуватися робочі місця. Після тривалої перерви почав працювати дитячий садок з належними умовами і хорошим харчування дітей. Місцева школа має комп’ютерний клас, працює три магазини, сільська та шкільна бібліотека, клуб.
На мальовничих берегах річки Перевід зробили великі ставки, розвиваються два рибних господарства. В 2007 році розпочали закладати сад, який буде милувати око. Посадили яблуні, груші, сливи, малину на 120 га. Розпочато будівництво переробного комплексу. Одне бентежить жителів села, що мало діток і можливо, закриється школа. А як не буде школи, то люди покинуть село.
У Білошапках встановлено хрест жертвам голодомору 1932-33 рр. що нагадує жителям про ті страшні роки.
Була колись річка Перевід великою та повноводою. З роками обміліла вона, та не зникла. І село живе, і люди тримаються, живуть. Бо життя – продовжується.

 

В кожної людини на землі є своя маленька батьківщина. Це село чи місто, де промайнули найщасливіші дні дитинства і юності.
Село Богданівка, що на Прилуччині, знаходиться за 8 км від районного центру. Розкинулось воно на розлогій рівнині, потонувши у вишневих садах, оповите зеленими верболозами та квітучою калиною. Звичайне українське село, що на перший погляд нічим не відрізняється від інших.
В історичних джерелах с, Богданівка вперше згадується у 1881 році. За народними переказами існує три легенди про походження назви села. Перша - переселенцем і засновником села був Богдан. Друга - село богом дане. Третя ж легенда свідчить, що ім'я селу дав пан, у якого було два сини. Богданівка своєю назвою завдячує молодшому, улюбленому сину, на честь якого її так і назвали.
Поблизу Богданівки, в басейні річки Магнітки, знайдено поселення епохи бронзи - 2 тис. р. до н,е. Незвичайним у цьому селі є те, що воно будувалося за планом міста - по кварталах.
Село спочатку було зовсім маленьким. Поблизу згаданої річки Магнітки розташувалася панська земля. Зовні маєток був захищений глибоким ровом (і на сьогоднішній день збереглися його сліди). Зразу за ровом розташувалося житло челяді, що працювала в пана. Поступово кількість осель збільшувалася, переростаючи з поодиноких будинків у вулиці, згодом у село, і до наших днів зберігся колишній панський будинок. Широке подвір'я прикрашав могутній, кремезний дуб, вік якого уже сягає за сто років. Безжалісна блискавка розчахнула його тіло навпіл, але він вижив і продовжує радувати око своєю неповторною красою. У давньому панському саду, незрівнянному своєю величчю та статністю, тепер ростуть тільки білокорі берези та влітку духмяні липи. Поруч біля річки є велика й мала панські купальні.
Село Богданівка умовно поділене на кутки. В основному тут поселялися тільки близькі родичі. Вони поступово обзаводилися родинами і селилися на кутку. Назви кутків виникали з родового прізвища, імені. Так з'явився куток Демидівщина (від Демида). А от ім'я кутка Брехилівка говорить само за себе; тут жили найбільші вигадники, а по-сільському просто брехуни. Назва кутка Загребельщина походить від свого географічного положення - за греблею, через річку.
Існує дуже цікава легенда про походження назви кутка Підрийкового. В одній сім'ї батько і син займалися крадіжкою коней. А вкрасти було нелегко, бо господарі добре стерегли свою худобу. От злодії і придумали підкопуватись (підриватись) під стайню і виводити коней підкопом. Цікаво, що й до цього часу залишилися родичі конокрадів - Підрийкові.
На честь революції два хутори названі Червоними. Назва хутора Глинище походить від заняття його жителів: люди брали глину для домашніх потреб з глинища, яке трохи згодом розрівняли, і на місці якого почали будуватися.
Цікаві назви сільських прізвищ та їх етимологія; Васильченко (від Василя), Мірошниченко (пращур був мірошником), Коваленко (коваль), Сердюченко (сердитий),Соловей (пращур мав голос, як у солов'я).
За окремими жителями села зберігся ряд прізвиськ, їх етимологія вказує на кровні зв'язки, на власні імена, на рід занять та інше. Наприклад: Лук'янові (колись прадід був Лук'ян, а прізвисько залишилось і нині), Миронові, Петрущини - від власних імен, Майорові та Генералові - може, й справді в роду були майори та генерали? Служив чоловік на флоті, то й рід його носить прізвисько Морякові.
Прізвисько Лянині родом із сьогодення. А його власниця Ганна Марківна Мірошниченко має чудовий голос. її називають ще Соловейком. Співала вона на сцені клубу, радувала односельців своїм чарівним голосом. Улюбленою піснею Ганни Марківни була молдавська народна пісня "Ляна".
Та так гарно іі виконувала наша героїня, що з тих пір звуть н Ляною, а синів її Ляниними.
 

 

По трасі Київ – Суми наче зависло в повітрі село Боршна. Згідно легенди, яку повідав Лабунський Л.Г., назва населеного пункту походить від назви лісів-борів, бо в давнину вони розросталися по всій території.
Друга легенда говорить, що назва села від слова борошно. На притоці річки Удай було багато водяних млинів, що перемелювали зерно на борошно (за розповідями Баточенка І.П.). Цей же старожил зазначає, що в Боршні одного часу було 18 млинів, під якими відпочивав Тарас Григорович Шевченко, коли ішов з Густині через Боршну на Роменський шлях.
Село Боршна – ратушне, вільне військове село. Довгий час Густинський монастир хотів забрати і село, і земельні володіння у своє користування. Монахи навіть „жаловались гетьману”. Генеральний бунчук Лизогуб за дорученням гетьмана цю справу розглянув. Було виявлено, що в Боршні всього два двори, які належали монастирю. Їх і виключили з ратушного списку. В ранговому володінні с. Боршна було з 1732 року, коли вона належала генеральному єсаулу Ф. Лисенку. Боршнянські рангові селяни платили Лисенку по 100 крб. і ніяких повинностей не виконували. Після смерті Лисенка Боршна в 1744 році переходить до зятя Розумовських Йовхима Дарагана. Минали роки за роками, кілька століть пронеслись над Боршною. Чимало води витекло, замулилися джерела, невеликим зробився Удай. А село живе. Так як і раніше воно ділиться на кутки.
Куток Залозза розміщений за великими лозами. Звідси і назва. Дуже б’ючкі хлопці жили на Дикунівці. „Наче дикуни б’ються”, - так говорили сельчани. І цей куток свою назву виправдовує, бо задерикуваті парубки не перевелися й до цього часу..
Ще є в Боршні кілька урочищ: Панське, Копитанське, Михайленкове. В урочищі „Панському” жила пані. До людей ставилася по – божому, була надзвичайно м’яка та добра. Сама за освітою лікар, допомагала бідним.
При в’їзді в село є куток Царина. Раніше там жив сільський сторож. Всі хто їхав через Боршну зверталися до нього, питалися в нього дороги.
Корінні жителі села – з роду – українці. Досить поширене прізвище в селі – Каленіченко. Крім офіційних прізвищ, майже за кожною сім’єю закріпилось прізвисько. Від діда Каленика – Каленикові, кутузи – від давнього родича, який служив у самого Кутузова. Керасірови – від одного з прадідів, який служив у царя кіросиром, тобто був воїном важкої кінниці. Інше сімейство, яке жило під горою, вирощувало дуже багато солодкої запашної малини, звідси й прізвисько Малиненки.
Спогади наших односельчан часто вертають в ті далекі 30 роки коли наші жителі села перенесли страшенні роки голодомору. Це страшне лихо заглянуло в кожну сім’ю.
Порозліталися по світу наші славні сини і дочки. Багато з них стали керівниками, вченими, інженерами. Наприклад Яковенко Вадим Гаврилович - доцент Національного медичного університету ім. О. Богомольця, кандидат медичних наук працює головою екзаменаційної комісії. Назаренко Юрій Володимирович – полковник, голова наукового комітету десантних військ Росії. Назаренко Валерій Петрович – проживає в м. Москві, другий радник президента Росії.
У деяких жителів села є особиста улюблена справа. Невтомні наші вишивальниці Шептун О.І. , Мороз К.М., Маросечко Н.І. їх вишивки сміються кольорами, навівають спогади отчого дому.
Наші односельчани побували у Афганському пеклі це: Косаренко А.О., Назаренко Г.В., Нікітченко С.Г., Шаюк Г.М.
Свою мужність в 1986 році, на гасінні пожежі в Чорнобилі показали Чухрай О.М., Чудо О.С., і Малашевський В.Ф.
Раніше в Боршні було 18 млинів – вітряків. Вітри історії обломали їм крила, деякі впали від старості та нашої бездоглядності. Та все таки старовинне село живе. Бо живить його невмируща надія.

 

Славна Україна наша героїчними сторінками своєї історії. Не можна бути справжнім громадянином своєї країни, коли ти не усвідомлюєш свого коріння, коли ти не знаєш історію свого народу, свого краю, свого рідного села. І мимоволі хочеться задуматися про минувшину, знайти ту силу, яка дасть наснагу жити в сьогоденні, любити свій народ, свою рідну землю.
Важко дати оцінку подіям, які відбуваються сьогодні. Ще важче зробити це, коли мова йде про далеке XVII ст., звідкіля бере коріння одне з найстаріших сіл на Прилуччині - Бубнівщина. Слова, як і люди, бувають великими і завзятими мандрівниками. Мандрують вони світом, доки не знайдуть куточка, де зупиняться і залишаться навічно. А люди, заклопотані буденними справами, рідко замислюються над тим, звідки прийшла та чи інша назва, що воно означає, чому саме так, а не інакше зветься те чи інше село, вулиця, куток...
Чимало чудернацьких назв на Прилуччині і кожна з них оповита якоюсь легендою.
Село Бубнівщина розташоване за 27 км. від Прилук, близько від кордону Полтавської області. Вперше літописи розповіли про село ще в 1694 році.
Свою назву село взяло від переселених політичних в'язнів. Як відомо, в них на спинах були витаврувані бубни.
За переказами в'язні заселили другий берег річки, і по цей день село розкинулося по обидва боки річки і з'єднане між собою мостом. З усіх боків Бубнівщину оточують ліси, урочища, яри. Звичайно з роками багато угідь зникло з лиця землі. Війни та наша з вами недбалість, сприяли цьому. Але чимало урочищ ще й зараз зберігають таємниці. Ось зокрема урочище Коничове. При розкопках там були знайдені схрони зброї, провізії, одягу та потайні ходи, що ведуть до Прилук, а деякі в бік Києва.
Ще збереглися Шведські могили (високі кургани за селом) як відгомін далекої битви. Під час війни з шведами (за переказами старожилів) було зруйновано село Розсош, яке містилося за 4 км. від сучасного села. Про існування Розсош і свідчать уламки посуду, жорна і багато іншого.
Урочище Коничове відоме й тим, що взимку люди їхали до лісу кіньми, а в ліс чомусь коні боялись іти. Тож далі їздові змушені були іти пішки та вести коней.
Ще одна красива легенда про Бубнівщинський ставок збереглась у народі. Колись по р. Рудці ходили баржі і пароплави. Один з пароплавів затонув. Люди посадили молодий ліс на березі ставка. З висоти пташиного польоту він був схожий на величезний чобіт. Цей ліс зараз так і називають "Однога" (тобто одна нога). Але характерно те, що біля нього й справді ставок найглибший. От і не вір легендам!
Був час, коли в околицях с. Бубнівщини водилося багато лисиць. А найбільше їх було в Лисицькому яру. Зараз це неглибокий видолинок, хоча ще й зараз мисливців на лисиць тут не бракує.
Невеличкий ярок Поділ ділить дорогу між селами Дубовий Гай і Бубнівщина. При виїзді з села на Білошапки видніється найвища в селі Амурська гора. Дотепники порівнюють її з горами Владивостока. Подейкують, певно був тут "бубновий" з тих місць, то й назву залишив. Ще є недалеко від Розсоші і Крута гора, така крута, що людям треба було покидати вози, та допомагати коням тягти вантаж на гору.
Попід ставком недалеко від лісу Одноги до війни була птахоферма. Ферми вже давно немає, а про це нагадує Курячий ярок.
Маринин яр та Іванчина левада нагадує про бідну вдову Марину та багатого хуторянина Івана, що мав багато землі.
Село Бубнівщина розділено на 6 кутків.
Куток Галаганщина славився своїми півнями (галанами) і не менш задерикуватими парубками. Великий куток Люшнівщина заселили сім'ї Люшні. Місце, де в давні часи селилися сім'ї біженців з Харківщини, носить назву "Харківщина". За долиною, біля ставка, ніби окремий хутір, п’ять хат. І закріпилася назва за хутірцем – «П’ятихатки». Ще в селі є своя Грузія. Красива, невелика частина села де багато садів асоціюється саме з цією сонячною країною. Хутір Загребля говорить сам за себе, бо розташований він на другому боці ставка, тобто за греблею. Для села велике значення мають водні об'єкти, історії криниць, копанок, колодязів відбивають минуле нашого села. Назви їх походять під імен людей або прізвиськ. Дуже цінують в селі добру питну воду. Отож у жнива брали з собою воду з Федощиного колодязя. А викопаний в.; у дворі баби Феодосії, якій і зараз дякують люди за воду.
Сельчани помітили, що під час повені вода в річці коричнева (руда) від глини. От і річку назвали Рудою, Берег річки за селом з піщаним дном, чистою водою назвали Піском.
Не тільки левадам, куткам давали назви, а й звали один одного за прізвиськами.
У селі і тепер збереглися родові прізвиська, які давалися по діду, бабі. Петришини - від Петра, Ігнатові - від Ігната, Химчині - від Химки. Прізвиська, які дали бубнівщинцям, часто залежали від професії. Баркови. Дід колись робив барки до возів. Служив один сельчанин у с. Сасинівці старшиною. Роки пролетіли, а рід Старшининих і зараз є. Писарчуки і Прядки Предки їх були писарями та добре ткали і пряли. Далекий родич займався виготовленням та ремонтом кінської збруї. Так в селі зостався рід Шорники.
Треба було похвалитися сельчанинові про свою дружбу з майором! Мабуть і прізвисько має "Майоша" Прізвисько "Киргиз" походить ще з війни. Під час війни жінка жила в Киргизії, де і народила сина. Всю війну прослужили два односельчани на бойових кораблях, а в селі їх жартома називають "Кораблі". Ще одне "морське" прізвисько "Боцман", бо служив хлопець у морській піхоті.
Свято шанують в с. Бубнівщина людей, які загинули в роки війни. Центральною вулицею в селі є вулиця Бурдюгів, де чоловік пішов на фронт і не повернувся, а двоє дітей загинули в хаті від розриву бомби.
А всього не повернулося до рідних осель 360 чоловік. За Бубнівщиною, як їхати на Білошапки, доглянуті братські могили. А за однією могилою постійно доглядає Степаненко Галина Савівна. Низький уклін їй за це.
Шумлять і шумлять віки над Бубнівщиною... Та люди бережуть пам'ять, історію, бо розуміють, що без минулого - нема майбутнього.