Річка мого дитинства... Залита сонячним світлом, зі схиленими над водою кучерявими вербами, прорізує вона широкий луг; повітря, насичене ароматом соковитої рогози і пахучими чагарями лози. Виблискуючи, біжить вона кудись угору, впираючись у глибоку блакить безхмарного неба. Удай, колись повноводний, широкий - не кожен насмілювався перепливти його - тепер обмілів. І все тому, що довгі роки необдумано осушувались болота, які наповнювали річку, вирубувались ліси - хранителі вологи. А в природі все розумно, все взаємопов'язано: ліси, луги, болота і ріки, вода і саме життя. Ось він - результат недбалого ставлення до навколишнього. А коли б прислухатись, про що шепочуться нині хвилі річечки - почули б ми не тільки розповідь про її гірку долю, а ще й стару, як світ, історію.
У давнину Удай - велика судноплавна річка. Мальовнича місцевість навколо захоплювала подорожуючих. І невипадково козачий полковник Товкач вирішив оселитися на одному з берегів, де ріка ніби обіймає пагорб. Згодом тут з'явилося ціле поселення - хутір, а місцевість стали називати Хуторищем.
Удай поблизу Хуторища був дуже глибоким, але течія - тиха і повільна, а вода чиста і прозора. Та іноді на світанку траплялось щось дивне. На фіолетовому небі займалась зоря. Хутір ще спав. Довкола дрімали ліси і чагарники, зелені килими шовковистої осоки. На тлі темного лугу, де ще таїлися лишки ночі, звивалася золота стрічка ріки. Вздовж неї неквапом, мов остерігаючись сполохати ранкову тишу, рухалося судно. Раптом річка ніби розступилася, посеред неї утворилася прірва, яка, немов вербову трісочку, поглинула корабель. Уранці Галина, дочка полковника, підійшовши до води, помітила незвичайне жовтаве мерехтіння на дні. Здавалось, що хтось розсіяв на дні промінці. На хуторі стали подейкувати, що то блищить золото, розсипане із затопленого корабля. Багатьох воно вабило, багато хто пробував дістати скарб, та річка не поспішала віддавати багатство.
Спробував свого щастя і наречений Галини - хотів перед весіллям дістати з-під води подарунок для нареченої. Та не зміг – вода поглинула і його.
З берега до води безпомічно схилилось високе дерево – те, під яким зустрілися Галина зі своїм нареченим. Зелене верхів'я вже сягає води; намарне чіпляючись за землю, повисли оголені корені. А одного разу в затінку цього приреченого дерева, ніби на межі життя і смерті, з'явилась дивна квітка у вигляді глечика з яскраво-жовтими пелюстками, такими, як розсипані промінці сонця на дні ріки. Серце Галини стиснулося від болю, очі, що вмить залилися слізьми, засліпило яскраве сонце. Над тихоплинним Удаєм ширяли невгамовні стрижі. Їм не цікаве горе бідолашної дівчини, та зрештою, і вона сама збайдужіла. Ще мить - і вона ступила у воду.
Вона йшла за квіткою свого кохання. А на завтра поряд із золотавим глечиком з'явилась на воді розкішна корона білої лілеї, квітка сяяла сніжною білизною, як весільне вбрання нареченої.
Тихо несе свої води Удай. Тільки чути дзижчання комах, та тихий легіт води, що поволі переливається через білі пелюстки. Під яскравим сонячним світлом на воді стиха погойдуються дві чарівно-прекрасні квітки. Так було колись, так і сьогодні, так буде завжди. Почате в прадавні часи, життя триває.
Замулюється вода, зникають цілі покоління людей, і тільки не міліє ріка пам'яті людської. Вона жива в серцях жителів села Товкачівка. Лише вона здатна перетерти каміння історії, перемогти час і зберегти для нащадків цікаві подробиці минувшини.