Недалеко від с. Обичева з давніх-давен, ще за Павла Раковича який придбав «покупкою хутор за млинком, прозываемый Радьковщина» стоїть невелике, все в зелені садків село Радьківка. І закріплене воно було за Павлом Раковичем 4 марта 1709 р. „власною рукою” гетьманом Іваном Скоропадським. А назва за переказом пішла від першого поселенця Редьки. З часом назва село Редьківка змінилася на Радьківку. Рід Раковичів володів цією місцевістю 200 років.
До 1968 року вулиці в селі були без назв. Орієнтувались по бригадах. А було тоді в селі три бригади. Перша називалась Шилівська, друга – Гришківська і третя – Горбаха. А назву Горбаха взяла від горбистої місцевості. Неподалік села протікає річка Удай. Ще й зараз старожили пам’ятають як було багато риби в її водах.
Навколо села з давніх давен шуміли густі ліси. Взагалі Радьківка - наче в підкові лісів. І кожен ліс має свою назву. Ліс Липина - багато лип. Бахтіяровщина – від землевласника Бахтіяра. Камені - за переказами в цей ліс шведи привезли камінь і позначили місце де заховали золото. Багато було охочих віднайти скарб, але при розкопках нічого не знайшли. Ткачів ліс взяв свою назву від землевласника Ткача. Сім’я Ткачівткали на верстатах рядна. І прізвисько Ткачі і ліс Ткачів живуть і понині. Є ще ліс, який називають Поповим, бо колись він належав священнику. Ліси Кути, Березаневий, Паліївщина, Гейкаловщина... Чимало лісів, чимало назв.
Поля біля Радьківки, також з назвами. Урочище Клин - назва говорить сама за себе - поле розміщене клинком. Кислевичеве та Рибачки. Ці поля взяли свою назву від господарів Кислого та Рибака. Ще й зараз є поле Мульоване, якому назву дав землевласник Мульований.
Найпоширеніші прізвища в селі Шило, Зайченко, Ленський, Дорофій. Прізвиська в селі походять від імен та родів занять сельчан. Дем’яненко – від Дем’яна. У бабусі Ковалихи чоловік був ковалем.
По праву можуть пишатись радьківчани і своїми святинями, серед яких і Свято – Вознесенська церква. І знову повернемося до історії. Чудова природа, родючі землі, багато риби, були при П. Раковичу. Але не вистачало в хуторі церкви. І по благословінню митрополита Рафаїла Заборовського будує він церкву Божу на честь Вознесіння. Була вона дерев’яною, невеликою. Коли ж вона постаріла, її перебудували на кам’яну. Такою ж вона дожила до наших днів. Але її зараз знищують: розкрадається підлога, цегла, подекуди розбирають стіни. А це ж пам’ятка ХІХ ст., пам’ятка архітектури.
Віки шумлять і шумлять над Радьківкою, наче густі ліси з колоритними назвами. Багато їх пронеслося над селом. Багато що втрачено, немало й збережено. Та найбільше що треба нам не втратити – нашу духовність, без якої ми – не народ. Серед земляків, які прославляли свій край Литвиненко Володимир Петрович – головний художник видавництва „Педагогічна преса”, художник – графік.
 

За двадцять п'ять кілометрів на схід від м. Прилук розташувалось село Рибці. Раніше село належало до Полтавської губернії Переволочанського повіту, а після адміністративно-територіального поділу 1932 року підпорядковується Чернігівській області Прилуцького району. Село Рибці знаходиться на правому березі річки Удай. Мальовничі круті гори оточують його. З них видно русло ріки, яка змійкою в'ється серед чудових барвистих луків. Ці гори носять назви: Біла і Лисогір. Назви гір промовисті. Одна з них пишається білою глиною, інша лиса, вершина вигоріла від сонця, на якій росте лише низька трава.
У давнину поблизу села було місто Красне, яке зруйнували завойовники приблизно тисячу років тому. Частина жителів, які врятувалися, переселилися за п'ять кілометрів від міста в село Красляни. Вперше село згадується в 1629 році.
Чому ж село назвали Рибці? Назва ця пішла від того, що рибалки постійно продавали рибу на ринку м. Красного. Жителів називали рибчунами або рибчонами, село ж Рибці. Землі селян Рибців були козацькими, ніколи в історії села землі не належали панам. Живуть у ньому переважно українці. Основним родом занять рибчан було рибальство, землеробство, скотарство.
Найпоширеніші в селі прізвища: Гапон - від власного чоловічого імені Агафон, яке у розмовній мові зазвучало як Гапон. Прізвище Нішта - бідний, нищий. Петриченко - син Петра, Краснопольські - від пращурів поляків, які проживали в Красному.
Окрім прізвищ, існує і дуже багато прізвиськ. Михайлівські, Мусієві - від власних імен дідів Михайла та Мусія. Плескачі... Рибчани підмітили, що пращур плескачів багато плескав язиком, говорив без угаву.
Чоловік в одній родині був у полоні в Німеччині 1914 року, і, звісно, повернувшись, старався і вдома зробити такий порядок, "як у Германії", звідси і прізвисько Герман.
Служив пращур у матросах, хвацьким воякою пройшовся по селу, тут йому та його нащадкам і наділили прізвисько Матрос.
Село Рибці здавна оточують ліси. І назви в них також дивовижні. От, наприклад, Коморницький ліс. Стінка, Войтиловщина. Якщо поглянуть на ліс Стінку, то дійсно, ліс стоїть стіною з одного боку пагорба. А в Коморницькому росли рівні дуби, які використовували на будівництво комір, хат. Походження назви Войтиловщина не вдалось з'ясувати, але в більшості односельців думка така, що ліс цей належав старості управителю або війтові.
Промовисті назви також мають поля: Дубина - від дубів, що колись росли на цьому місці. Поділ - поле, поділене на частини. Є серед назв полів і Степок, бо дуже вже рівна поверхня у цього поля.
Там, де річка Лисогор впадає в Удай, утворилось кілька озер. Тепер тут пасовище. Назвали його Заозір’я. А назви озер Карпичеве, Редькове залишились від власних імен хазяїв, яким вони належали колись.
Приємно відпочити і біля Гречаного ставка, бо поле це дає завжди щедрі врожаї гречки. Старожили згадують, що давно колись село оточували вітряні млинки, була в селі кузня. З тих часів залишився куток Кузнеці.
Рибчани, як відомо, люди з гумором. Був собі у селі куток, де на вулицях бігало дуже багато дітвори. От і став цей куток називатись Голопузівкою.
Тих людей, хто поселився на горі, називають, як і куток. Горянами. У міру того, як Рибці розбудовувалися, виник куток, який назвали Новосіллям.
Ґрунти в Рибцях чорноземні, з корисних копалин є глина, нафта. За два кілометри від села - Леляківське родовище нафти, одне з найбагатіших в Україні, і, звичайно, прикрашають село люди, працьовиті з діда - прадіда.
Пишаються односельці і своїм земляком - Героєм Радянського Союзу М. І. Литовченком, який одержав свою Золоту Зірку за форсування Дніпра.
Проходять роки... Невпізнанними стають древні Рибці. З'явились нові будівлі, проведено водогін по всьому селу, майже всі вулиці покриті асфальтом. Народжуються нові покоління рибчан. Їм писати далі історію свого краю, примножувати і берегти минуле цього красивого краєвидами і людьми села.

Село Рудівка засноване в XI ст. По опису старої Малоросії Олександра Лазаревського т. III (полк Прилуцький, Київ видання 1902 р.) читаємо таке : "Село Рудівка. Руда Росош. Про початок цього села місцеві старожили при генеральному обслідуванні показали : когда орды по Украйну виходили того часу, Рудовка теми ордами спустошена, а когда поселилось там малое число людей до Д. Горленка, отдал людей (рудовских) Демьяну Якубовичу...»(ст. 193 - 194).
На 74 стор. цього тому згадується, що:«Руда по названию своєму указывающая, что на месте некогда текла настоящая река; затем обсохшая и обратившаяся в Руду или Рудку, т. е. в обсохшую ложбину, по которой в это время виднеются лишь ржавые лужи...»
Можна вважати, що назва села згідно історичних документів походи від назви річки Руда.
Село Рудівка в минулому було волосним. Воно мало З тис. жителів, дві церкви, побудовані одна в 1804 р., друга в 1879 р.; лікарню, земську станцію, декілька магазинів - лавок, 25 вітряних млинів, декілька маслобійних заводів. В 4 верстах до південного заходу знаходився винокурний завод поміщика Масляннікова.
На території с. Рудівки багатий чорноземний грунт з монолітом 1,1 м. Тваринний світ загальний. Степи, як і скрізь, розорані. Вирощуються зернові усіх сидів, овочеві і технічні культури, цукровий буряк, м'ята, тютюн.
Переміщення населеного пункту не було, але виникли хутори, які з'єдналися в одне село, а саме : Хелемський, Хотинівський, Рудівський і ін. Всього 11 хуторів, з них відійшли до інших сільських рад:
а) х. Покрівка, х. Нова Тарнавщина - до Нетяжинської сільської ради;
б) х. Кроти, х. Галаганівщина, х. Сухоставець – до Канівщинської;
в) X. Ладівщина, х. Нигволодівщина - до Першотравневої сільської ради.
До Жовтневої революції всі ці хутори підлягали Рудівській волості. По ревізії 1740 р. було показано 11 Рудівських хуторів з населенням 93 жителі,
Поміщики володіли 3000 десят. землі. Серед них Масляник В.П. мав 807 десятин. Згідно перепису, зробленого по Прилуцькому повіту в 1910 р., число господарств становило 647.
Поміщики мали наймитів, які працювали постійно і сезонно. Наймити працювали від зорі і до зорі. Малоземельні І безземельні селяни працювали в поміщиків у жнива, за третій сніп, брали землю з половини, обробляли вручну.
Історичних подій в с. Рудівці не відбувалось. Але за переказами старожилів по території села проходили монголи, шведи, після яких тут залишилось 18 могил.
Не обійшли с. Рудівку події 1905 р. Організатором революційних подій був автор книги "1903 р. на українському селі. Спогади" М. К. Новицький. Він же був першим членом Компартії в Р»удівці. М. К. Новицький - виходець з бідної сім'ї службовців. Закінчив Прилуцьке повітове училище, склав екзамени на право учителя в Прилуцькій гімназії. Після цього працював учителем в с. Рудівці, пізніше в Товкачівці.
Після революційних подій 1905р. був заарештований і висланий в Сибір. Після жовтневих подій Новицький останній час працював зам. редактора газети "Українські вісті" в м. Харкові.
Радянська влада повністю встановлена в грудні 1917 р. А в 1918 р. було створено місцевий революційний комітет.
В період ліквідації неписьменності було організовано 23 групи лікнепів, до яких були прикріплені вчителі і культармійці.
у Рудівці до Великої Вітчизняної війни було 2 клуби на 500 І 150 місць, три бібліотеки, одна початкова і одна середня школи, три хати - читальні, розширена аптека, медпункт, населення обслуговувалось кінопересувкою. Часто відвідували с. Рудівку професіональні артисти і аматорські групи м. Прилук. Колгоспники одержували на трудодень до 4 кг. хліба, до 2 крб. грішми, картоплю, солому, сіно і ін.
Під час війни 1941 - 1945 рр. все населення піднялося на оборону. С. Рудівка було окуповане німцями 17 вересня 1941 р. Звільнене від фашистів 19 вересня 1945 р.
Яблунівським райкомом партії була організована підпільна група для боротьби з ворогом. Очолював групу секретар РК КПУ Самусь Г. Безпосереднім керівником в с. Рудівці був член партії Кузьменко В. М. В скпад групи входили: учитель Куриленко П.П., Леута Василь, Леута Степан, Вернигор І. А. Групу зрадили і вона була знищена фашистами. В війні брали участь 25 офіцерів і 830 сержантів і солдатів рудівчан. Всі жителі села надавали допомогу фронту: шили шапки, рукавиці, в'язали шкарпетки, теплі кофти і все відправляли на фронт. Школа і колгоспи брали шефство над госпіталем. Населення прийняло активну участь в зборі коштів на танкову колону. Капітан Шейко А. В., будучи на фронті, здав на танкову колону 14000 крб., за що одержав урядову подяку.
Як і кожне давнє поселення на Україні, так і с. Рудівка залишило чимало добрих спогадів про своїх поселенців. Кожний куток села, кожен шматок рудівських земель дихає сивою давниною, навіває спогади про народних умільців, його патріотів, людей, які своєю працею, чи розумом намагалися збагатити село, прикрасити його. Так, у селі є багато ставків, і кожний ставок носить ім'я свого творця. Серед них, Павликів ставок (викопав пан Павлик), Володимирський ставок, Жульянів ставок. До речі, пан Жульян залишив після себе «цілющий» камінь, вагою десь біля 5 т. В пана боліла спина, він замовив цей камінь, грів його на сонці, а потім лягав на нього спиною і таким способом лікувався. Ще й зараз зберігається цей камінь під назвою Жульянів. Дехто з жителів села лікується таким способом.
Односельчани пам'ятають і ще довго будуть пам'ятати народного умільця Дем'яненка Павла Степановича, який був і швець І на дудку гравець. В селі стояв вітрячок - красень, збудований його руками. Млин-вітрячок називали "снайперів млин". Господар млину Дем'яненко П.С. був на війні відмінним стрілком - снайпером. От і пристало прізвисько до нього. Так називають і весь його родовід, а дітей було в нього семеро: снайперова Маруся, снайперів Микола і ін. Але теперішні мешканці села не особливо дбають про красу села, знищили вітрячок. Не одна будівля в селі, безліч селянських пічок, колодязів збудовані народними майстрами. А як вигравала в його руках гармошка!
Нагадують про мешканців села і його кутки: Леутівщина (жила династія Леут), Богдани, Чобіток, Чорномор'я, Волощина, Красний хутір, Солонці, Башлик. Можна ще багато писати про приємне минуле. Але гіркота хапає за душу, коли усвідомлюєш сьогоднішнє. Люди стають дедалі байдужішими до свого села, не дуже дбають про красу й благоустрій, а навпаки руйнують надбане. Болить душа престарілим людям, а молодь, здається, байдужа до цього. Не залишить таке покоління ні Леутівщини, ні Богданів.
Пустіють двори, заростають бур'яном садки і городи. Населення села знизилося до 1000. Смертність переважає народжуваність в 10 раз.
Але не покидає рудівчан надія на краще майбутнє, чи вистачить у них сили і віри?
 

Село Ряшки, за переказами, які дійшли до наших днів, виникло у глухій лісисто-болотистій місцевості.
Три брати (старший з них на ім'я Рясина) були зіслані в місця, як карні злочинці і побудували хутір за річкою Смош. За іменем першого поселенця село начебто і стало називатись Ряськи (пізніше назва змінювалась Ряжки - Ряшки). Вперше село згадується у 1629 році.
З 1648 року Ряшки стали маєтністю Прилуцького полку. У 1718 році німець фон Вейсбах, генерал російської армії, учасник Полтавської битви, одержав царську грамоту на володіння колишнього переяславського полковника Мировича. У числі інших він прихопив і село Ряшки як володіння прилуцького полковника Д. Горленка, хоч воно і не належало особисто цьому полковнику. Д. Горленко заснував в Ряшках суконну мануфактуру, другу на Лівобережній Україні, яка потім стала власністю Вейсбаха. Після його смерті в 1737 році село було віддане генерал - фельдмаршалу Мініху. Останній розширив суконну мануфактуру, на якій виготовлялись не тільки сукно для армії, але й капелюхи, килими, віконне скло.
У своєму донесенні імператриці Мініх писав, ш,о його сукно "добротою против делающихся на российских фабриках лучшее и прочнее". Про це говорить і той факт, що в 1745 році Московський суконний двір прислав у Ряшки 11 осіб різних спеціальностей для навчання. У 1743 році село було приписане до суконної фабрики і стало посесійним володінням.
У 1754 році Єлизавета Петрівна "пожаловала" грамоту "его сиятельству, действительному тайному совітнику, сенатору, ее императорского величества камергеру и обоих российских орденов кавалеру, шляхетского кадетского корпуса и большого Ладожского капала главному директору князю Борису Григорьевичу Юсупову в вечное и потомственное владение Ряшковская суконная фабрика со всеми принадлежащими к селу крестьянами, строениями, землями и угодьями". Для розширення виробництва Б. Г. Юсупову було надано безпроцентний кредит - 10 тис. крб. на 10 років. За це Юсупов мав виробляти сукно для армії. Матеріали, потрібні для виробництва сукна, купувалися не тільки в Росії та Україні, а й за кордоном. Із селян, приписаних до фабрики, як посесійні, бралась особлива подать по 58 копійок з особи. За роботу на фабриці селяни одержували гроші за встановленими розцінками. Тяглові селяни відбували триденну панщину. Крім того, селяни і козаки платили казні державні податки в залежності від кількості землі, відбували кінну і дорожню повинності.
Під час Північної війни на східних і південно-східних околицях села були насипані високі могили, які до цього часу називають "шведськими". Біля цих могил є глибокий яр, з якого доставляли воду для війська. Цей яр дістав назву "Водовизна". До цього часу населення с. Ряшок називає ряд вулиць так, як вони називались в давнину. Зарічка (за рікою поселились перші поселенці), Мойка (місце, де мили шерсть для суконної мануфактури), Вигін - майдан, куди селяни виганяли худобу здавна.
Населяють Ряшки люди рішучі і сміливі, задерикуваті. Про це свідчить і документ 1874 року за № 3214 "По спору крестьян Полтавской губернии Прилукского уезда с. Ряшек с помещиком князем Посуповим о земле". Справа ця тягнулась до 1882 року. Щоб припинити її, князь Посупов із 5047 десятин землі погодився передати селянам 2000 десятин, в результаті чого селяни мали мізерні наділи, а 58 господарств зовсім не мали землі.
Найпоширенішими прізвищами в Ряшках є Вовнянко - від діда, що мив вовну на суконній фабриці, Науменко - від власного імені Наум, Куліш, Оніщенко - від зміненого Оникієнко, власного імені Оникій, Толочко - від слова толочити, ходити, ледве переставляючи ноги. Поширені прізвиська: Півневі - дід голосно говорив, дуже рано вставав і всіх будив своїм голосом. Виякини, Слепокові, Кострицині - від слова "костриця".
Село Ряшки оточене болотами, ярами, лісами. І назви в них промовисті та соковиті.
Яр Середина, якраз посередині між Ряшками та Іваницею. Є також яри Крутий і Крутенький, назви говорять самі про себе. Яр Мотлахів від імені господаря, якому він належав. Є під Ряшками поле Вишеньки, бо колись тут рясно родили вишні.
Ряшки поділяються на кутки. Науменків - живе багато людей з прізвищами Науменко. Острів - оточене болотами, наче справжній острів. Бутівка - від господаря Бута, що колись проживав там. Загребелля - місцевість за греблею. Куток Перемога взяв назву колгоспу.
Болота, річки, озерця...
Красиві мальовничі Ряшки. Працьовиті і щедрі живуть в селі люди. Це їм далі жити і творити історію села, свого роду.