У це зараз важко повірити, але так було. Мале село, майже хутір с. Перше Травня до 1976 року було центром сільської Ради, якій підпорядковувалися такі села: Мазки, Шевченкове, Новий Лад, Приозерне. Що з першотравневого зробили роки, ми уже бачимо. Тож давайте перегорнемо сторінки минулого цього села. Перші будинки тут почали зводити у 1924 році. Серед перших поселенців – Сайко Захар Тимофійович та Кулик Федір Данилович. Вони вихідці з с. Мала Дівиця.
Сільської Ради у селі до 1938 року не було. Коли закладали фундамент для школи (1928р.), зібрали сход села. Питання було одне – як назвати село? Довго сперечались та радились. Спочатку село хотіли назвати Сайківкою (по прізвищу першого переселенця). Але так, як ця подія була 1-го Травня, то і вирішили сельчани назвати село Першотравневим. Назва його не змінювалась до наших днів. І по сьогодні 1 Травня жителі святкують і день народження села, і храм.
Біля села багато земель не оброблялось, бо були заповнені водою. Це зараз їх вже поосушували та випасають худобу. Два великих випаси називаються Грековщина та Мерлина. До революції у с. М.Дівиця жив багатий єврей Грек. Він орендував це поле, випасав там багато худоби, а на горі збудував будку, в якій жив сторож дід Гапита. Це місце і понині називають „жидовою будкою”, а землю Грековщиною. Славиться Грековщина копанками, з яких люди пили воду.
На території села було кілька озер. Серед них Куликове, Гезеве, Ромцеве, Гапитине. Свої назви озера одержали від власників хліборобів. Мало село і невеличку річечку - Рудку, притоку р. Галки. Поступово річка всохла, але на місці її викопали ставок.
Село поділяється на три вулиці. Є в селі вигін, на якому раніше стояв млин.
Сельчани пишаються тим, що до війни Першотравневе мало свій струнний оркестр. Артистів не запрошували, бо були свої. Дуже гарні п’єси в постановці театралів – аматорів ставили тут на клубній сцені. На території села в 1934 році було знайдено невідоме поховання. Обробляючи землю, сельчани викопували багато людських останків. Хто ці люди, хто їх ховав – невідомо понині.
Живуть у Першому Травні переважно українці з українськими прізвищами: Бублик, Грінько, Горбань. В основному селяни займалися і займаються сільським господарством.
Славився колгосп у Першому Травні коровами – сименталками, породистими кіньми – рисаками. Корів брали навіть на виставки в Чернігів. А яка чудова кузня була в селі! Велика, охайна! Послугами ковалів користувалися навіть жителі сусідніх сіл. Була тут і своя швацька майстерня, столярня.
На сьогоднішній день обезлюдніло село Першотравневе. Радує око лише невеликий ставок, поблизу Грековщини. Це надзвичайно чудове місце - вздовж ставка красуні верби полощуть свої чудові голівки. Можна присісти та відпочити. І поки є ще час, врятувати ті духовні скарби, які залишилися.

Cело Переволочна, відоме як стародавнє поселення, розташоване в долині річки Удай. Назва села походить від слова "переволока" і вказує, що саме тут, на тихоплинному Удаї, і був "волок для суден". Щоб не об'їжджати сім кілометрів коліном ріки, човни перетягували - переволокали на інший берег. На місці переволоки суден і з'явилися перші поселенці. На території Переволочної знайдено кургани епохи бронзи (II тис. до н.е.). Вперше село Переволочна згадується в 1092 р. "1092 г, взята З града Песочень, Переволоку, Прилук и много села воеваша по обьема сторонами". Таким чином, Переволочна вже в XI. ст. була "градом". Ще одна версія походження назви цього мальовничого села: на шляху з Прилук до Ромнів через Удай доводилось товари переправляти, "переволокать" через річку. На місці переправи утворилось поселення, яке спочатку мало назву Межиріччя, а вже пізніше Переволока.
Пращури переволочанців були свободолюбиві, непокірні. І саме за це село зруйнували татаро-монгольські завойовники. Сотенне містечко війська козацького відродилося на початку XVII ст. і тоді належало князям Вишневецьким. З 1664 року Переволочна втрачає статус сотенного центру, бо належить Л. Горленку. Далі Переволочну віддають полковим сотникам І. Марковичу, Лукомському. У XIX ст. село належить поміщикам Милорадовичам, які мали тут маєток, економію, і зараз колишні землі панів називають Трест. У с. Переволочній був і чудовий маєток Є. А. Арсеньєвої – бабусі М. Лермонтова. За переказами сам М. Ю. Лермонтов двічі побував у Переволочній в 1817 та 1837 рр. Старожили села згадують, що маєток знаходився при в'їзді в село, і є здогади, що можливо, він був на Хвастовщині - це назва одного з кутків села.
Після панів Милорадовичів частково дожили до наших днів ставки. А ще розповідають, що був тут красивий парк з липовою алеєю та чудова бібліотека, яка, на жаль, не збереглася.
Все село Переволочна поділено на кутки. Назви деяких такі давні, що ніхто вже не пам'ятає, чому саме так вони називаються. Довжок - крайній куток села, що впирається в ліс. Називається так тому, що на цьому кутку жив багатий чоловік Довжик. За честь вважалося народитись у Довжику. Що характерно, кутчани зажди живуть однією великою родиною. Разом відзначають родини, іменини, гуляють весілля, разом проводжають в останню путь.
Якийсь сердитий на дівчат дотепник назвав один з кутків "Яловівка", бо примітив, що з цього кутка найпізніше виходили заміж, "яловіли". Комарівка - у цьому місці село оточили болота, які аж кишать комарами. Один з кутків носить назву Конахівщина від власного імені Конах. Цей чоловік прославився великою кількістю доньок. Здавна в Переволочній найбіднішим, але найвеселішим вважався куток Піски. Землі там - суцільні піски. Ще одна легенда розповідає, що хутір Носуловщина, який тепер став кутком, колись належав полковнику Носу.
Цікаві назви мають й угіддя. Протока в плавнях називається Бакаї. Бакаї славилися великою кількістю млинів, як водяних , так і вітряних. Мочар - мокрота, моча, мочай. Завжди мокре місце, навіть у найбільшу спеку тут ніколи не просихало.
Залишив про себе згадку матрос, який колись забрів у село. А прославився він своєю майстерністю відшукувати місця для колодязів, відчував, де найближче підходить до поверхні вода. На честь матроса і було названо шпиль - Матросів. На кордоні сіл Переволочна та Ряшки є місце, яке названо Могили. Колись тут був, за переказами шведський табір, куди возили воду та вино. Є ще дві могили - Джигальова та Дихалова. Певне, назви їх походять від власних імен. Знайшлось місце і Сонному ярку. Старі люди кажуть, що навесні там зацвітала велика кількість квітів сон-трави. Стільки квітів, як там, не бувало ніде!
Урочище Бугаєве. Одні люди кажуть, що дуже багато було там водяних бугаїв, а інші подейкують, що урочище належало дужому, "як бугай", чоловікові. Крутенька долина - дуже урвисте місце, круте.
Поля мають також промовисті назви. Герасименків клинок. Поле належало добродієві Герасименку і клинком входило у ліс. Поблизу Переволочної Муховець - болітце, заросле лепехою. Вода в ньому застояна, своїм запахом принаджує мух. Мух там, як лепехи! Звідси і назва. А скільки ще угідь залишилось поза увагою, бо не вдалося з'ясувати, звідки походять їх назви.
Як і в усіх селах нашого краю, люди в Переволочній знають один одного за прізвиськами. Походять вони здебільшого від власних імен. Андри - від діда Андрія; Оверки - від Оверка; Хомини - від Хоми; Вікториха - від Віктора; Прохорі - від Прохора; Миронівни - від Мирона та ще багато інших. Один рід називають Рябенкові від діда Максима, який був рябуватим.
Ще один старенький увіковічив себе і свій рід дивовижним прізвиськом Гоптітірі, бо дуже вже був завзятим танцюристом, ще й підігрував собі губами. Кухарі - всі жінки з роду були гарними куховарками. Ще одне підтвердження сили і кмітливості переволочнянських чоловіків втілило в себе прізвисько Вовкодав, у роду був дуже добрий мисливець, який особливо любив полювати на вовків. Та в нього був свій індивідуальний метод. Спочатку дід вистежував, віднаходив лігво, потім вилазив на дерево і чекав, поки з’явить вовк. Так з дерева і нищив вовків.
Ще траплялось так, що прізвиська давали, щоб якось відрізнити людей. Наприклад: свого часу були в Переволочній два Повхи Миколи Івановичі. Один Повх був швидкий, моторний, все в нього в руках так і горіло, то й називали його Гарячка. Інший же - повільний, сонний. Єдине, що швидко робив – то це красиво свистів. Звідки - Байбак (Бабак).
Звісно, дісталося і переволочнянським жінкам. Дуже балакучу жінку, яка швидко говорила, "лепетала", називали Лепетею. Дуже причепливу - Сльотиха. Дуже веселу, стрекотушку - Сорокою. Звичайно, прізвиська бабунь передавалися і далі по роду. А ще була в селі гарна баба Ганна. А ще кращою була в дівках. Але на старість біс попутав - почала хизуватися красою. І зветься весь рід Кокетки. Взагалі, у Переволочній, судячи з прізвиськ, жінки веселі, відчайдушні. Химчини - від баби Химки, яка була весела, добра. Згадують, як вона, вийшовши заміж, одного дня взяла санки та побігла до молодих на гірку! Звичайно, якій свекрусі це сподобається. А під голод ходила по селах і міняла одяг на хліб. Але не завжди це доносила до хати: по дорозі роздавала голодним, бо дуже вже була жаліслива. А баба Чубучка могла що завгодно "відчубучить". І за родиною це веселе прізвисько зачепилось.
Траплялися із сельчанами кумедні і трагічні випадки. А рід після цього залишався з прізвиськом. Рушай - дід мріяв літати. Для цього прив'язував до рук рядна і стрибав з клуні. До неба так і не долетів та пам'ять для нащадків збереглась. Або ось таке прізвисько - Какава. Звідкіля воно в Переволочній? Виявилось, якийсь далекий родич плавав по морях, бував у різних країнах та й захотів рідних здивувати. Тож вислав дідові та бабі порошок какао. Звідки ж старенькі могли знати, що то? А дивному порошку відразу знайшли застосування. Баба розвела його, як глину, та й помазала припічок.
За переказами старожилів, купив пан Милорадович у Гурбинцях письменного кріпака. За його розум, дотепність пан подарував кріпаку волю та ще й землі трохи. А землякам залишилось на згадку прізвисько Писаренко та ярок на межі Переволочної і Лисок - Писаренків.
Здавна не любили в Переволочній брехунів та хвальків. Розказують, що якийсь Головенко, прадід чи ще, може, й далі, вихвалявся по селу, що в нього на городі вродила картопля, як голови. Насправді ж картопелька була, як горіхи. З того часу на все, що вродило малим, кажуть: "Ти дивись, як Головенкова голова!" А прадід Мацько "мацьорив" (дурив) всіх підряд. Ще два прізвиська - Гусачка та Гороб'янка. В першому випадку прапрабаба Марина виходила заміж за багатого чоловіка Хому. А в придане Марині дали одну гуску. Цікаво, що і Маринину дочку Наталку теж спіткала така доля! Щодо іншого прізвиська, то жив у Переволочній приймак, козак з Дону, Воробей. А на український лад його прізвище зазвучало як Горобей. І понині в Переволочній донські "гороб'янчишини" живуть!
Незлюбило жіноцтво Переволочної багатого чоловіка, який хоч і мав чимало землі, але так і не одружився, як говорять "просюрчав" усіх дівчат. Але рід його не забув, бо прізвисько і досі мають Сюркало.
Все це тільки маленька частинка історії села, його народу. І дуже жаль, що загублюються серед років згадки і розповіді, замулюються наші духовні джерела. Нам би відродити все це! Які неоціненні скарби ми б знайшли...

 

Назви населених пунктів Прилуччини розмаїті і колоритні, овіяні легендами та переказами давнини. Кожен топонім, що прийшов до нас із минулого - це вціліла мовно-історична пам'ятка, яку необхідно знати і берегти.
Село, про яке я хочу розповісти сьогодні, одержало назву від імені свого засновника чи першого власника, принаймні так говорять в народі.
Історичні ж джерела свідчать про те, що село Петрівка було засноване не пізніше першої половини XVII століття. Було воно спочатку військовим і нікому не належало, ніяким урядом ні за ким не закріплялось. Започатковане воно на березі невеликої річки Галки, притоці Удаю. В ту сиву давнину річка Галка була судноплавною. Це зараз вона замулилась і перетворилась в болото, а останні меліоративні роботи призвели до того, що все її русло заросло чагарниками. І дуже мені б не хотілося, щоб такими чагарниками поросла й пам'ять людська, щоб знали нащадки, як колись на берегах цієї тиховодної річки з'явились два поселення Галиця і Петрівка.
Галиця була сотенним містечком Прилуцького полку, і в ньому було багатолюдно і гамірно.
Але в 60-х роках XVII століття Галиця була розорена і спустошена ордою. Багато людей забрали в полон, поля позаростали бур'янами... Село Петрівка якимось чудом збереглося, проте статус вільного села мало недовго. Цими двома селами заволодів Лазар Горленко, він знову заселив село Галицю і потім обидві свої маєтності віддав Семену Раковичу, своєму полковому писарю і зятю. Володіючи цими маєтностями Семен Ракович захопив землі, що знаходились навколо і створив величезне земельне багатство.
Як свідчать царські грамоти, що збереглись в сімейному архіві Раковичів, служив він царям Олексію Михайловичу та синам його - Федору Олексійовичу і Петру Олексійовичу. Служив, як сказано в тій же грамоті, "желательно", тобто похвально, "до кончини живота своего", і за службу після смерті його вдова Агафія, дочка Лазаря Горленка та єдиний син його Павло Ракович одержали від царів Івана та Петра Олексійовичів у 1694 році грамоту на володіння селом Петрівкою та слободою Полівкою.
Про Павла Раковича відомо, що був він одружений на доньці охочекомонного полковника Пашковського і служив бунчуковим товаришем. В цьому ж таки чині він у 1725 році ходив в Гилянський похід разом зі своїми синами Андрієм та Федором. Сталося так, що Федір помер раніше від батька і всі маєтності Раковича перейшли у спадщину одному Андрієві за винятком тієї частини землі, яку Павло Ракович віддав своїй доньці.
А в цей час в Галиці помітно зменшилось населення, і вона вже не була великим і веселим містом, як говорилось раніше.
Селяни почали переселятись в інші села, шукати кращі місця, а тут іще в 1718 році Павло Ракович недалеко від Галиці в урочищі Сальна Дуброва поселив дві слободи. Згодом поблизу Галиці були поселені ще ряд слобідок, які вже заселив син Павла - Андрій. Андрій був одружений, мав дочку Євдокію та шістьох синів; Захара, Лаврентія, Степана, Івана, Павла і Петра. Між синами і була розділена спадщина. Село Петрівка дісталося Петрові, тим самим ніби ще раз підтвердилася назва.
Між сестрою та братами точилася суперечка відносно батьківської спадщини, внаслідок цього розподіл маєтностей зазнав змін. Сестра вимагала четверту частину спадщини, і вона одержала її - це було село Петрівка.
Для визначання четвертої частини спадщини Раковича маєтності було оцінено, і сьогодні ми маємо цікаві відомості про тодішні ціни на землю.
Панський двір з усіма будівлями коштував 280 крб. На річці Галка гребля та млин – 200 крб. Став рибний посеред села – 10 крб.
Посполитські двори з 136 хатами, ґрунтами, садами, левадами, лісами, орними землями, сінокосами, вітряками і пасіками -6288 крб. Всі села, що знаходились в окрузі - 7000 крб.
У 1781 році в селі діяла церква пророка Іллі, священиком був Григорій Сушкевич. Церква діяла в селі до 1933 року, а потім познімали з неї хрести і зробили комору для зерна та всякого збіжжя. Під час війни за наказом коменданта церкву було розібрано і перевезено в Малу Дівицю, де з неї збудували комори. Розповідають, що староста села схитрував, взявши собі декілька дубових колод, які пізніше використав для будівництва власної хати. Це не залишилось непоміченим і ту хату в селі назвали "грішною".
Село простяглося майже однією вулицею вдовж болота на цілих 5 км. Один кінець села попід лісом називається Колосівки, ґрунти тут були добрі, родючі і, мабуть, через те, що колосилися ції ниви щедрим колосом, прижилася така назва. Інша частина села відома під назвою Батраківка - тут селились в основному незаможні люди - баї раки. Коли у 1928 році було прокладено дорогу, що з'єднувала село Велику Дівицю і Петрівку, з'явилися нові вулиці, які забудовувалися протягом десяти років, і ця частина села одержала назву Новоселиця.
Як правило, в давнину з сіл мало виїздили. Коли в багатодітній сім'ї народжувались діти, вони селились на батьківський землі, і так створювались цілі кутки одного прізвища, які до цих пір зберегли свої назви.
Є в селі куток, що зветься Лобківщина. Розповідали, що колись жили тут чотири брати: Микита, Антон, Дмитро та Іван Лобки. Всі вони мали свої поля і обійстя, були гарні хазяїни. Таку саму історію мають назви Малашівка, Шпиринівка. Трапляється так, що й прізвищ у селі таких немає, а назви лишились.
У селі живуть одвічно українські хліборобські родини. Найпоширеніші прізвища - Голобородько, Лобко, Рудовський, Степаненко, Головенець. На сьогодні між сім'ями з однаковими прізвищами не спостерігається ніяких родинних зв'язків.
Як правило, жителі сільської місцевості мають крім прізвищ вуличні прізвиська, які переходять, ніби спадщина, від роду до роду.
Історія виникнення цих прізвиськ різна, і часто вони схожі на прізвища. Ось, наприклад, Вакуленки - хтось із предків звався Вакула, з того часу пішло прізвисько Вакулі, Вакуленки, хоч справжнє їхнє прізвище Онопко.
Ще ряд сімей носять прізвисько Перешивайло. Дід чи прадід займався тим, що перешивав старий одяг. А в дійсності їх прізвище Колоша. Ще одна сім'я носить вуличне прізвисько Паламар - їхній предок колись працював у церкві. Інколи саме прізвище служило основою до створення прізвиська, так як от: Митрофанові, Максимові, Даниленкові, або ще й Данилкові. Останнє прізвисько пояснюють тим, що прадід був маленького зросту і називали його не інакше як Данилко, хоча прізвище його було Матяш.
Був у селі колись поміщик Платонов. Жорстокий і недалекий чоловік, який якось вимагав у свого товариша сім'ю кріпаків за породистого пса. В селі і сьогодні живуть нащадки того кріпацького роду, які носять вуличне прізвисько Філіповські.
Можливо, саме за часів панування цього поміщика було в селі повстання скривджених селян. Повстання було придушено, і багато сімей вислали на поселення в Херсонські степи. Ще й сьогодні зустрічаються там прізвища Петрівського походження - Степаненко, Гузь, Головенець та інші.
Нині село перебудувалось, змінило своє обличчя. Збудовано новий клуб, медпункт, магазин, різні господарські приміщення.
У західній частині села викопано новий ставок площею біля 2-х гектарів, посаджено 20 гектарів лісу, в основному це ялина і сосна. А в пам'яті людській і досі збереглися назви полів, урочищ, які прийшли до нас із сивої давнини.
Так, ліс, посаджений на східній стороні села, колись належав поміщику Джигурді, і по сьогодні він носить назву Джигурдин ліс. Околиця цього лісу має назву Коржове. У селі існує дві легенди відносно цього, в одній з них розповідається про те, що на околиці лісу жив економ Корж, і було в нього три сини. Це були горді, гарні хлопці, які мали задерикуватий характер.
Однієї осінньої ночі їх було знайдено мертвими на околиці лісу, там їх і поховали...
Згідно другої легенди Коржове одержало свою назву в голодний 33-й рік. Край лісу стояла хатина бідних людей. Батьки померли з голоду, і залишилося два брати. Якось один із них напік коржів і потайки хотів з'їсти їх. Ненароком нагодився другий брат, зчинилася бійка, і за ті коржі брат убив брата. Вбивця зник з села, і полишилася лише назва - Коржове.
Село Петрівку і Воровське роз'єднує болото, і дорога, що проходить до Воровського, мала три містки. Той же поміщик Джигурда, економія якого була на околиці села, насипав через болото греблю, щоб скоротити шлях до своїх ланів. Давно вже немає болота, на цих луках ходять косарки, а дорога і зараз зветься Джигурдина гребля. Поряд греблі було поле, що мало назву Руди. Там же на Рудах є місцина, що називається Круг. Старожили розповідають, що це Круг величиною десь 0,50 га раніше був серед води, до нього добиралися човном, а там був посаджений парк, багато бузку, квітів, там частенько збиралось панство.
На північному заході села розташоване поле, яке має вигляд кургану. Колись ця земля належала заможному хліборобу Гоголю, і сьогодні воно має назву Гоголева могила.
Є в селі ще одне місце, що має дивовижну назву. Чи то так те слово перекрутилося з часом, чи й справді мало споконвічну таку назву. Біля Гоголевої могили є поле, що зветься Мирла. Раніше це була заболочена місцевість, поросла очеретом і осокою. Весною вона довгий час стояла залита водою, і через те довго не оброблялась. Якщо літо дощове, то й зараз поле затоплене водою.
По другу сторону річки Галки береги називаються "Кут". Звідки пішла та назва - невідомо.
Живуча пам'ять людська, а людське життя невічне, і продовжити його може лише пам'ять, лише вона перемагає час.
 

 

Цивілізація людства має одну особливість - міста збільшуються, займають все більшу площу і при цьому поглинають приміські поселення, у великих містах цілі мікрорайони носять назви сіл, що колись знаходились на цьому місці і жили своїм тихим сільським життям.
Невеличкі провінційні містечка теж не обминула доля "розширення" і "розростання", але вона дещо інша. Якщо у великих містах приміські зони забудовуються однаковими багатоповерховими будівлями, що схожі один на одного (згадайте кінокомедію "...З легким паром"), то передмістя Прилук неможливо сплутати між собою.
І справа не тільки в тому. Хати передмістя не дуже відрізняються від сільських - одноповерхові (рідко двох), із господарчими будівлями і клаптями землі. Різниться між собою природа.
Села, що знаходяться на високому березі Удаю, стоять наче серед степу - тільки лісосмуги поділяють широкі лани. Зовсім інша картина на нижньому березі тихоплинного Удаю - тут вологі луки, болота, ставки, ліси. Серед буйних верболозів, зразу ж за Прилуками, лежить і село Пирогівці.
Цариця Катерина II розселила козаків по всій Україні. За переказами, козак Пиріг зі своєю сім'єю поселився біля Прилук, бо в Прилуки його не пустили. А кругом було болото. Але що козакам болото! Заходився козак його осушувати, разом з товаришами, які прийшли пізніше. А так як він був першим поселенцем, то і назвали село Пирогівцями. Це одна з легенд, щодо походження назви села.
Ще є одна версія. Дуже вже уміли гарно готувати господині, що проживали в селі. А особливо їм вдавалися пироги, і слава про них втілилась в назві села.
Вперше село згадується в 1629 році. Чимало віків прошуміло над селом. Ще й зараз згадують старожили, як пирогівський колгосп за виробництво овочів одержав в нагороду грузовий автомобіль. Славилось тоді село своєю городиною, тютюном та м'ятою.
Населяють Пирогівці здебільшого українці. Як і майже в усіх селах України село поділяється на кутки. Є в селі Чорний куток. Жили на ньому сестри Галина і Параска. Були вони чорняві, ніби циганки, а до того ж дуже лайливі. А на кутку було всього п'ять хат. Мабуть дуже вже допекли сестри людям, що й куток Чорним назвали.
На кутку Бебені оселилась більша частина родичів Бебенів. А назву кутку дав дід Бебень. Курдаска - про виникнення і назву цього кутка ніхто нічого не знає. Хутір Паляничівка взяв свою назву від прізвища Паляниця, бо на цьому кутку проживає більша частина людей з прізвищем Паляниця.
У селі говорять, що було колись тут двоє панів - Кузінов та Йовтуховський. Давно немає ні панів, ні їхнього роду, але існують в селі кутки Йовтуховське та Кузінове. На Кузінозому кутку раніше був цегельний завод, а тепер те місце назвали "Глинище".
На землях с. Пирогівець є поклади торфу. Найближче водоймище, що утворилося від вибирання торфу називається "Кар'єри", Ще один куток має назву Кудлаї, від прізвища Кудлай.
Найпоширеніші прізвища в селі Кудлай, Пиріг, Котеленець, Паляниця. Походження цих прізвищ досить відоме. Серед поширених прізвиськ ми вибрали найбільш яскраві. Яківаниха. У родині дід був Іван. Коли розмовляв підставляв скрізь слово "як". Так його і прозвали - Яківан. А вже далі і по жіночій лінії прізвисько Яківаниха.
Дворовий. Ще за панів служила у пана при дворі красива дівчина. Одружилась також з "дворовим" хлопцем. І народилося в них чотирнадцять дітей. Як панів виселили, то віддали цій сім'ї будинок панський, та й стали називати сім'ю "дворовими". Зовсім інше походження прізвиська Кумчик. Щедрий, веселий чоловік мав дуже багато хрещеників. А його все брали та брали в куми, і майже всі в селі почати називати його "мій кумчик". Ще є в селі прізвисько Мазчиха. Чоловік прибився в село з Мазок. А вже сільчани переробили його прізвище на Мазько, тобто Мазківчанин.
Давнє село Пирогівці, давня його історія, багато цікавих подробиць про неї знають пирогівчани і продовжують життя свого села.
 

Село Піддубівка стоїть в обрамленні зелені боліт. Колись давно протікала тут річка Перевод, але часи минали, річка замулилася і стала болотом. Поблизу річки ріс тоді дубовий гай. Під одним з найбільших кучерявих дубів збудувала невеликий будинок і оселилася сім’я. Незабаром до них приєдналися ще дві. А згодом почали облаштовувати своє житло під дубами інші поселенці. Так уздовж річки Перевод і виникло невелике село, яке одержало назву Піддубівка.
Коли саме виникло село невідомо, але перші згадки про нього належать до 1629 року. Поблизу сіл Піддубівка, Пологи і Тарасівка були багаточисленні кургани епохи бронзи (ІІ тис. до н.е.). Жителями села були казенні селяни. Робітників не було, наймити були в заможних селян та сусідніх поміщицьких економіях.
Село Піддубівку люди самі поділили на кутки. Колись було в селі три бригади і тепер село до середини Друга бригада, в кінці села – Перша. А куток на початку села, за рогом має назву Третя бригада. Ще є куток Приточилівка. Може тому така назва, що новобудови там з’явилися трохи пізніше наче „приточились” до Піддубівки. Середину села Піддубівка називають Центром. Такі ж назви кутків мають і інші села Прилуцького району.
За селом є кар’єр, з якого раніше на будівництво брали і глину, і пісок. Цей кар’єр без назви, просто Кар’єр. У Піддубівці є ще вулиці Кільцева та Польова - назви говорять самі за себе.
Найпоширеніші прізвища в селі Бобрик, Виниченко, Сидоренко, Шеремет, Чижик, Шевчук та інші.
Сельчани звикли називати один одного „по двору”, по прізвиську. Сім’ю Виниченко називають Хімчині, бо так раніше звали бабу. Бобрик – Карпенкові, мабуть від діда Карпа. Ще одних Бобриків прозивають Чернишенкові, а чому так не знають і самі. Можливо від дальніх родичів. Сім’ю Лісогорів ніжно називають Карпуля. Є ще рід на прізвисько Даникові. Жителі вже не пам’ятають від чого походять їх прізвиська. Бо колись це все нікого не цікавило, а зараз трохи запізно.
Як і колись так і тепер піддубівчани завжди в роботі. Раніше в селі пряли, ткали - у кожного були свої верстати. Зараз мало в кого залишилось ткацьке знаряддя. І дуже жаль, що такий чудовий народний промисел відмирає.
Пройшли роки, міняється село. В даний час на території сільської Ради не функціонує жодне сільськогосподарське підприємство, а земля здається в оренду „Нафком-Агро”. Демографічний стан села складний. Але хочеться вірить, що будуть кращі часи, село відновиться і люди будуть багатшими і щасливішими.

Далеко від Прилук, серед широких полів, низин та боліт, загубилося село Погреби, одне з найстаріших сіл Прилуччини. Перекази свідчать, ніби вже в XVI ст. на берегах річок Супій, Перевід, Трубіж було чимало значних сіл, в тому числі і село Держикрай або Перевід. Перша назва походить від назви укріпленого городища на річці Перевід, друга від назви річки.
Село Перевід, за свідченням історика О. Лазаревського, було засноване в XVI ст. князем Острозьким. Під назвою Держикрай воно вміщене на карті французького інженера Боплана.
Під назвою Перевід село згадується в акті 1657 року на продаж Семеном Касьяненком свого ґрунту Густинському монастирю. За переказами, нібито в роки визвольної війни українського народу 1648 - 1654 рр. село було зруйноване і знову заселене на кінець XVII ст. Але вже назва його Погребці або Погреби, бо люди жили в землянках - погребах. З заходу і півдня село оточує болото, з якого витікає річка Перевід. На острові серед болота між селами Погреби і Миколаївка в давні часи існувало укріплене сторожове містечко під назвою Держикрай або Крайгород. Це містечко виникло, мабуть, тоді, коли утворювалися сторожові містечка Пирятин, Срібне, Ніжин. І до цих пір це урочище люди називають Городище. На схід і північ від Погребів привільно розкинувся степ. Окремі його поля і пасовища мають назви, які прийшли з давнини, інші - витвір фантазії односельців.
Колись давно понад дорогою, що веде на с. Знам'янку, жив господар Лебідь. Тому поле тепер називається Лебедивщина. До 1939 року за Погребами був хутірець Кралівщина, власником якого був дрібний поміщик. Давно нема ні пана, ні хутірця, а поле Кралівщина існує.
Є під Погребами поле з поетичною назвою Озерце. Ніякого озера тут, звичайно, немає і не було. Просто це дуже знижене місце, де після сніжних зим та в дощові літа довго затримується вода.
Низинна місцевість, що прилягає до колишньої річечки Гнилиці, яка впадала у ставок с. Знам'янки називається Островки. Річечка тепер нагадує велику канаву, яка несе воду весною під час дощів чи танення снігів. Але в давні часи, коли навколо неї ріс ліс, Гнилиця, мабуть, розливалася, і серед цього розливу підвищені місця нагадували маленькі островки. Тепер тільки назва урочища нагадує нам, які ми господарі в ставленні до природи. Зник ліс - не стало річечки.
Далі за річечкою простягаються поля, які називаються Велика і Степ. До 1939 року тут був і хутір з такою назвою. Але за рішенням колишніх керівників хутір було ліквідовано, а людей переселили в с. Погреби. Далеко від села одне з урочищ має назву Хуторище. Жителі села не пам'ятають навіть з переказів, щоб там колись був хутір. Але назва говорить сама за себе. Збереглися деякі топонімічні назви і в самому селі. Центральна вулиця села має назву Ніжинської. Вона й тягнеться в напрямку Ніжина, куди селяни їздили на ярмарки.
Кутки здебільшого мають назву за прізвищами їх жителів. Наприклад: Макогонівка, Клиновка, Черненків хутір. Є в Погребах хутір Ворожченків. Можливо, хтось з їх предків був ворожбитом чи ворожкою. Під березовим гаєм, що був колись раніше, притулився куток Березки. Пишається верболозом низинний куток Рокіта, який у дощове літо завжди у воді.
Після революції люди оселялись на тютюнових плантаціях якогось орендаря, що орендував землю для вирощування тютюну. З тих пір куток називають Плантацією. Попід самим зеленим болотом тягнеться куток Козиновка. Можливо, назва виникла від того, що там селилися найбідніші люди, які тримали кіз, бо не мали можливості придбати корів. А може й від того, що "у берегах" жителі випасали кіз.
Маленькі провулки, що з'єднують кутки, часто називаються за прізвищем або прізвиськом жителів: Чайчина, Мироновичева, Пужаєва вулиці і т. інше.
У селі Погреби народився, виріс і вів богослужіння в сільській церкві Різдва Богородиці Володимир Петрович Биковський, який згодом був возведений в сан єпископа. Народився він у 1820 році в сім'ї сільського священика. Закінчивши Полтавську семінарію був висвячений на священика і на прохання батька приїхав в рідне село на службу.
В. Биковський був священиком Трьохсвятительської церкви в Прилуках, на Кустівцях. В 1851 році прийняв монашество. Наш земляк в 1861 році возведений за труди в чин архімадрита і призначений ректором Воронезької духовної семінарії, а потім єпископом Оренбурзьким і Уральським. Але його завжди манила Батьківщина. У 1882 році він повертається на Чернігівщину, де править 11 років. Помер єпископ Веніамін, в миру В. Биковський, 1 лютого 1893 року і похований в Троїцько-Іллінському монастирі в Чернігові. За період його перебування на Чернігівщині збудовано багато храмів, церковно-парафіяльних шкіл. А майже в кожній церкві були створені церковні хори.
Пройшли цілі століття над Погребами. Але село вистояло, вижило. І продовжує жити, бо люди в Погребах рідкісної вдачі: веселі, згуртовані та мудрі.

 

За синім лісом, за криничкою з холодно водою, про яку знають всі перехожі, розкинулося село Подище. у далекому минулому воно входило до Посулля, яке населяли суличі - пагінці слов'янського плем'я. Згідно переказів старожилів, на північ від сучасного села знаходився населений пункт, який налічував до 20 дворів. Там жили козаки. А поселення офіційно називалося Селище. У ХVI - ХVII СТ. його було повністю спалено ратними людьми Б. Годунова, Є підстави гадати, що сталося це 1604 року. Проте хліборобське село не загинуло, відродилося. Нові згадки з'являються 1656 року, коли для врегулювання конфлікту між Ладанським і сусідніми монастирями Петро Дорошенко призначив комісію, в якій село Подище представляли Пилип Білоцерковець із зятем Грицьком.
Назва села походить від слова "подол". У 1666 році царський уряд провів перепис його населення. Там тоді було 72 двори і 6 хат. Дворами вважалися хати з господарськими будівлями, огороджені тином з ворітьми, куди можна було входити чи в'їздити. Хати без інших будівель мали бідні люди. Вони сплачували і менші податки. За переписом 1773 року село виросло до 96 дворів. В ньому з'явилося три винокурні і п'ять водяних млинів. Млини належали прилуцькому полковнику Л. Горленку.
Героїчно захищали свій край подищини в складі Прилуцького полку у війні зі шведами. Але все-таки село було взяте і спалене повністю.
У селі здавна проживали вільні козаки. Великих панів тут не було, дрібненькі - Гашинський та Костянецький. Мешкали тут і дворяни, але збіднілі. Нащадки їх зберегли прізвище Леуни.
Рельєф Подища різноманітний. Серед рівнини є долини, горби, яри і балки. Береги річки в значній мірі заболочені, лісисті. Підвищення на південь від села сягає 85 сажень над рівнем моря.
Як скрізь в Україні, село ділиться на кутки. Куток Бородівка від першого поселенця Бороди. Але невідомо, чи була в чоловіка чудова борода чи мав насправді таке прізвище.
До річки Удаю круто спускається куток Круча. Недалеко від нього - Лиса Гора, Ця гора дійсно як стіна, на ній не ростуть ні дерева, ні кущі. Від колишніх п'яти млинів, що були в селі, не залишилося й сліду, лише назва кутка - Водяні Млини. Куток Піски, де дуже багато піску на вулицях. Від першого поселенця виріс хутір Курський. Центральну вулицю в селі називають "Від Тасика до Гаврика", бо на початку і кінці живуть їх сім'ї.
Чудовий ліс Пасічне. Можливо, вивозили сюди пасіки. А в роки війни в лісі дислокувалися кавалерійські частини Червоної Армії, які витримували нальоти ворожої авіації. Під час воєнного лихоліття знищено ліси Скиток, Карпове, Баранівка. Та вони відродилися і тепер радують сельчан своїм зеленим розмаєм.
Навколо Подища поля і долини. Поле Кругле, ніби бублик. Там, де колись було Селище, нині поле, яке має таку ж назву. Поле Ярок - низинне. Одному господарю на прізвисько Кагал також належало поле. Його давно немає, а й досі існує Кагалівщина. Поле Мухувате, за словами старожителів, від великої кількості мух на ньому. Про походження назв полів Ставок, Баранівка, Сага нічого невідомо, загубилися згадки і спомини.
Як і в кожному селі, сельчани знають один одного за прізвиськами. Є доволі цікаві. Наприклад, Советські - пішло від дідів.
Розповідають, що приїхала в село сім'я, яку поселили в дякову хату. Члени родини були дуже музикальні, грали на всіх музичних інструментах, але не вірили в Бога, і не визнавали ніяких свят. У дяковій хаті збиралися їх друзі - Байдаки і вигравали. Почувши музику, люди казали; "Ох, і грають Байда - Байдачок і совєтський дячок. З часом прізвисько дячок відпало, а рід Совєтських продовжує жити. Прізвисько Прокурор мають Москаленки. Дуже вже полюбляв дід виступати на зборах, а люди не дуже охочі до балачок, відмовлялися його слухати. Тоді дід говорив: "Прокурора повинні слухати всі!". З того часу і слухають його.
Одна сім'я була дуже бідова. Все у членів родини горіло в руках, робота виконувалася швидко і якісно. Тож і дістали прізвисько Гаряча. А ще є прізвисько Швидка, бо дуже моторною була прабабка цього роду, ходила дуже швидко. Чепурушки – мабуть від чепурних господинь. Прізвисько Городянка прославило міську жінку, яка переїхала до села.
Дуже багато прізвищ походить від імен дідів та прадідів: Юркові, Кириловичі, Макарові. Ще є дуже цікаве прізвисько Самара, можливо, пращур був родом з російського міста Самари.
Шумлять ліси навколо Подища. Дбайливо доглядають подищани свою криничку, розчищаючи, щоб пружно били джерела, а також бережуть своє рідне село, його історію. Хай буде так навіки!

 

Мальовниче село Полова розташоване на річці Половій (лівій притоці р. Удай) за 11 км. від Прилук. Свою назву село взяло від р. Полова. Раніше це були землі Густинського монастиря. У 1638-1639 рр. ченці покинули монастир разом з ігуменом Василієм і пішли в Путивль, шукать захисту в московського царя, боячись помсти польського магната І. Вишневецького, який був католиком і не підтримував православ’я. В рідні краї вони так і не повернулися, тож прилуцькі і навколишні жителі почали заселять с. Полову.
Вперше село згадується в 1655 році «Травня 16 дня село Полова було віддане монастирю Б. Хмельницьким і затверджено універсалом 1657 р. квітня місяця», у володінні якого воно залишалось до 1786 року. Село входило до полкової сотні Прилуцького полку. У 1737 році в селі було 67 господарств селян, 13 господарств козаків.
Церква Різдва Богородиці в с. Половій збудована ще до 1710 року. У 1811 році «Стараннями полкового писаря» П.О. Кеценка споруджена мурована церква замість дерев’яної.
У 1861-1866 рр. козаки, державні та казенні селяни були підпорядковані Маціївському волосному правлінню. Після реорганізації волостей с. Полова у 1867 році увійшла до Прилуцької волості першого стану. Село того часу виглядало так: мурована церква, школа грамоти (однокласна церковно - парафіяльна), шинок, кузня, 20 вітряків, олійниця. Землевласниками були поміщики М.І. Величко та Л.Т. Зубов.
У 30-х роках 20 століття у Половій організовується колгосп. Село має кузню, теслярську майстерню, механічний млин. З 1961 року с. Полова підпорядкована Сухополов’янській сільраді. У школі – восьмирічці навчалися 123 учні. У 1966 році в с. Половій містилося відділення пайгоспу «Жовтень» яке мало крупорушку, просорушку, млин, олійницю.
Нині в школі нечути дятячих голосів, не діє бібліотека та клуб. Фельшерсько-акушерський пункт обслуговує в основному пенсіонерів. Для прихожан діє церква.
Найпоширенішими прізвищами в селі є Никони, Тересі, Ганнечі, які жили і живуть групками по кутках – так називаються і кутки. Першим поселенцем вважається сім’я Никонів. Прізвище Зінченки пішло від хутора Зіньків. У селі Полова народився Аландаренко Карпо Іванович – Герой України.
Історія села сягає в дуже давні часи. Багато пережито полов’янами на віку. Село старіє. Людей стає все менше і менше. Життя людини не вічне, але пам’ять людська жива і вона може продовжити історію і передати її з покоління в покоління.
 

Пологи. Звичайне степове село - ні лісів, ні гаїв, ні дібров. Лише зеленим острівком, з білими хатками, розкішними вишняками, ясенами та липами запишалося село, мовби демонструючи світові свою красу. Село Пологи лежить у долині. Довкола села рівнина, з окремими западинами. Село розташоване на чорноземах. Із західної сторони - болото. Колись тут була річечка, але зараз вона пересохла. Весною невеликі видолинки заповнені водою, але вже літом на них пасеться худоба, бо вода висихає.
Як же з’явилося на карті село Пологи? Раніше село називалось Завадовщина. В селі Товкачівка жила пані Саливонша. Вона за різні провини виселяла людей на необжиті землі. Землі – солонці. А коли таких людей зібралось там, як на невелике село, то назвали його Завадовщина.
На території села Пологи жив поміщик Милорадович. Мав цей поміщик 5 тисяч десятин землі. Частину землі землевласник здавав селянам в оренду. Після 1917 року село назвали Пологи - від пологої місцевості.
За адміністративним поділом раніше село відносилось до Полтавської губернії Згурівського повіту.
На території села проживають українці. Як колись, так і зараз село тягнеться одною вулицею, яка називається іменем Івана Франка. Найпоширенішими прізвищами є Коробка, Маляренко, Розумейко. Прізвиська в селі давались від власних імен. Отак і з’явились Радькові, Зінькові та ін.
Невелике село Пологи. Там, де ще мешкають люди, воно чистеньке і охайне. Маленький, зелений оазис серед рівнини. Останнім часом у Пологах з’явився новий господар «Крок-Укрзалізбуд», вже відремонтовано стару ферму де зараз розводять свиней.

В центрі Охіньок, біля клубу – перехрестя доріг. Прямо – прослався далі гомінкий роменський шлях, праворуч дорога повертає на Іванківці й далі на Дігтярі, Варву, ліворуч – на Пручаї, Калюжинці. Нам краще звернути з роменського шляху на калюжинську дорогу. Ось вуличка, на якій ще досі зустрічаються старі рублені комори і сажі, поволеньки спускається до річки Утки, а потім вгору і праворуч. Десь з півкілометра і починається козачий хутір, заснований колись давно козаком прилуцького полку Пручаєм.
Місцевість тут – ну просто розкіш. За кожним поворотом хутірської вулиці розкриваються все нові й нові краєвиди. В центрі хутора господарчий двір: три гарні комори, великий гамазей, тобто комора для зберігання громадського збіжжя. Далі дорога збігає вгору звідки відкривається чудова панорама: береги Утки, вкриті верболозом і кущами калини, подекуди стоять старезні верби, далі синіють пагорби, вкриті лісом.
Тут на горі на околиці хутора і була колись садиба поміщика, губернського секретаря Петра Івановича Милорадовича – онука сербського полковника Гаврила Ілліча. Саме тут, у маєтку свого батька провів своє дитинство і молоді роки відомий збирач і дослідник народних скарбів василь Петрович Милорадович (1846 – 1911). Саме тут, у Богом і людьми забутому хуторі, він уперше познайомився з народним побутом і звичаями, казками і легендами, піснями і думами рідного краю. Закінчив Харківський університет, служив мировим суддею в Лубнах. Все життя присвятив збиранню народної творчості, в часописах, збірниках і газетах опублікував багато своїх досліджень і творів, велику кількість перлин української народної творчості.
В наш час на х. Пручаї залишилось 46 чоловік населення, проте були такі часи, коли в хуторі було більш як 80 дворів. Тут жили трудолюбиві жителі. Ще до колективізації в хуторі було відкрито початкову школу 1 – 4 класи. Першим учителем був Михайленко, а також Чижик Настя Панасівна, Волошко Ганна Іванівна. У вересні 1942 р. хутір був окупований фашистами, проте школа працювала - адже темні неосвідчені люди завзято тяглися до знань.
Десь в 50 рр. Пручаї приєднали до Охіньок. У 60-ті роки школу закрили, бо дітей значно поменшало. Учні ходили навчатися до Охіньківської школи.
Раніше на хуторі було 3 кутки: Хутор, Завада, Піддубина. На кожному кутку було багато людей і своя черга корів.
Біля хутора колись був маєток пана Яконита. Тут є урочище Сорочин яр, так називається тому, що колись там в лісі жила сім’я на прізвище Сорока. Прилягає урочище Кругляки.
Люди носять цікаві прізвиська. Прадід був коваль - на жінок цього роду кажуть „Кузнечиха”. Чоловік довго працював бригадиром - люди називають весь рід „бригадирові”. Чоловік довго працював агрономом – „агрономові”.
Пручаївська земля подарувала нам поета Шкуліпу Анатолія, що пише вірші. Вірш „Школо, рідна!”, де згадує історію свого села, поет присвятив 135 річчю школи. Він живе і працює в м. Ніжині, є членом Національної спілки письменників України.
Древній хутір, древня земля. Для людей нема кращого місця ніж те, де народився і виріс. І тому вертаємось ми до свого маленького села, щоб ще раз відчути себе людиною.