Села на Прилуччині і схожі і несхожі. Ось, наприклад, Канівщина. Відкрите всім вітрам лежить воно за 15 км від м. Прилук. Вперше село згадується (1781 року) як хутір таємного радника М.Будлянського, а заснували його у 1776 році сестра гетьмана Розумовського Агафія Григорівна та її син генерал і камергер царського двору Михайло Уласович Будлянський. До речі, зовсім недавно одну з вулиць у селі названо на їх честь - Будлянською. Село входило до складу полкової сотні Прилуцького полку. На початку ХІХ ст. хутір перейшов до Горленків. Потім селом володіли поміщики Забіли, Галагани та інші. В ті часи (1848 р.) в селі було споруджено дерев’яну Покровську церкву на власні кошти селянина Тимофія Гузія.
Назва села ніколи не змінювалася. Але саме походження назви Канівщина невідоме. Правда, є одна версія. Кажуть, жив не дуже знатний чоловік, який мав кріпосних та землі, а прізвище його було Канівець. Звідси і назва села .
Раніше Канівщина була розділена на кутки: Чапаєвське, Сталінське, Ворошиловське, Галаганівщина. Назви походять від назв колгоспів, які раніше знаходились на їх території. Був також хутір Галаганівщина, який злився з селом і тепер -він складова частина Канівщини. На заході села раніше протікала річка Рудка. Але роки, та і люди, „допомогли” їй зникнути. Тепер на тім місці болото, порізане канавами.
Кругом села розкидані поля, на яких збереглося кілька могил. Їх назви - Шинкаренкова, Тарасова, Гльончина - походять від імен та прізвищ хазяїнів-хліборобів, землі яких знаходились біля цих могил. За селом, в бік Кротів є невелике кладовище. З розповідей старожилів стало відомо, що колись там був невеликий хутір (всього 6 хат), жителі якого переселились у Канівщину 1939 року.
Як і багато інших українських сіл, Канівщину колись прикрашали вітряки, що невтомно „трудилися” перемелюючи збіжжя. Працювали тут і свої олійниці. А ще, чимало було в Канівщині ковалів, кравців, теслярів, пасічників – справжніх майстрів своєї справи. Але особливо славилось село ткачами - ще від свого заснування. На початку ХХ ст. їх налічувалось 80 чоловік. Нещодавно навіть пропонували перейменувати одну з вулиць, назвавши її Ткацькою. Але чомусь не назвали.
Як розповідають старожили села, на території одного кутка, якій зветься «Ховщина», був цегельний завод. Пізніше на цьому місті утворився невеликий ставок, який поступово замулився і заріс. Але це місце і зараз називається «Цегельня».
До війни в центрі села стояла 2-х поверхова школа, яку потім німці спалили. А в 1968 році була побудована нова. До 1933 року діяла в селі і красива церква. Познімали з неї хрести, зробили клуб і магазин. Клуб і зараз працює, а магазин знову переобладнали під церкву.
В роки війни неподалік Канівщини діяв аеродром, на якому був розміщений штаб під командуванням Байдукова. Як згадує Богдан Г.С., командир штабу та його дружина пригощали сільських дітей цукерками. Коли звільнили Київ, штаб переїхав.
Найбільше в селі проживає людей з прізвищами Гузій, Кривич, Каліш, Стригун, Синенко, Богдан, Мазуренко.
Прізвиська здебільшого походять від власних імен та прізвищ прадідів - Гльончині, Миколенкові, Махтеєві, Гусакові, Філозопчини, Валушенкови, Деркачеві, Зотові, Калешкові.
Пишаються селяни своїми земляками. Уродженцю села, відважному розвідникові Григорію Федоровичу Степанюку присвоєно посмертно звання Героя Радянського Союзу. Він загинув визволяючи Польщу, там і похований. 9 травня 1995 р. в селі урочисто відкрито меморіал на честь загиблих жителів села. Там було встановлено бюст Героя. Одну з вулиць села назвали його іменем.
Не менш шанований земляк і Борислав Павлович Степанюк - український поет, перекладач, який народився 1923 року в селі Канівщина. Борислав Павлович – учасник Великої Вітчизняної війни, автор багатьох поетичних збірок, серед яких „Синьоокий мій липень”, „Там за Удаєм - рікою”, „На грані часу”, „І час воскрес” та інших. Б.П. Степанюк – лауреат премій П. Тичини, В. Сосюри, М. Коцюбинського. Поет часто бував в селі, спілкувався із земляками, жив їх болями і радощами. Одна з вулиць носить ім’я Б.Степанюка.
У зв’язку з введенням в дію закону України «Про колективне СГ підприємство» колгосп «ХХ партз’їзд» був реорганізований в пайове сільськогосподарське підприємство. 12.07.1994 року наш пайгосп перейменували в пайове сільськогосподарське підприємство «НИВА». А вже в 2000 році було зареєстровано статут Сільськогосподарського товариства з обмеженою відповідальністю «Канівське», яке стало правонаступником пайгоспу «НИВА». Пізніше на базі цього господарства створено СТОВ «Київагроінвестсоюз» та СТОВ «Аверест».
Колише вітер історії буйні трави навколо Канівщини. Звичайне село, яких чимало в Україні, живе тривогами та сподіваннями. Так хочеться, щоб надії на краще не минули марно.

Капустинці – давнє козацьке поселення, розташоване поблизу с. Замістя, в 6 – ти км. від м. Прилуки. Хутір був заснований при князях Вишневецьких прилуцькими козаками Капустами. Вперше згадується 1797р. Виникли Капустинці при полковому устрої. У 1797 році налічувалось у хуторі 33 душі чоловічої статі податного населення. Хутір Капустинський входив до Прилуцької волості 1-го стану та був приписаний до парафії Миколаївської церкви села Сорочинець.
Селяни займалися землеробством, риболовством. Здавна Капустинці славилися ранньою картоплею. Тільки-но розтане сніг, а жителі вже садили картоплю, дивуючи прилучан молоденькою картоплею, яка з’являлась на базарі найраніше. З 1958 року хутір перейменовано у село Капустинці. Біля села протікає річка Удай. Вздовж річки – чагарники та вільхи. Лісів поблизу немає. Найближчий ліс – Густинський. Але село все рівно зелене та привітне.
У селі Капустинці найбільшим був куток Шкуратівка. Може від того, що жили тут козаки Шкурати – нащадки Івана Шкурата, або Шкуратовича. Центр села – Майдан. Колись тут був сільський клуб, збиралися люди на мітинги, збори. Сільський люд охоче приходив на Майдан дізнатися про новини.
Хуторяни носять прізвища Лавріненко, Бондаренко, Самойленко. Це – найпоширеніші прізвища. Прізвиськ у Капустинцях якось не було. Правда, після війни в одного чоловіка було прізвисько „Хен де хох”. Пару раз крикнув так дядько - тут і прізвисько йому приготували!
Тепер у Капустинцях від давніх козацьких родів вже й сліду немає. Село майже повністю „окупували” міські „дачники”.
 

Не можна бути справжнім громадянином своєї країни, коли ти не знаєш історії свого рідного села.
Наше село Ковтунівка належало до Полтавської губернії, Прилуцького повіту, Яблунівської волості. Знаходиться село на лівому березі невеличкої річки Рудки. За переказами старожилів, назва його пішла від прізвища першого поселенця Ковтуна. До речі, і тепер у селі багато прізвищ Ковтун.
Знаходиться Ковтунівка за 17 км від м. Прилуки, та за 158 км від обласного центру. До найближчої залізничної станції Линовиця – 8 км. Здавна село розділялося на дві половини, одна з яких належала панові Денісієвському, де люди були кріпаками, а в другій жили вільні козаки та частина казенних селян. У пана Денісієвського була дуже горда та пишна пані. От і тепер, коли молода жінка іде по селу гордо та хороше одягнута, то люди старшого покоління говорять - „ніби бариня Денісієвська”.
До 1917 року селу належало 2400 десятин землі, із них поміщицької 1000 дес., куркульської – 800 дес., решта розділялася між середняками та бідняками.
З усіх боків Ковтунівка оточена ярами, болотами та лісосмугами. За 2 км від села знаходиться невеличке озерце, яке зветься Панікарове. Назва походить від його господаря, заможного чоловіка Панікара, який там мав багато десятин землі. А щоб напувати волів та коней, коли обробляли цю землю, було викопано за його наказом це озерце.
За селом на межі з с.Бубнівщиною, збереглися кургани. Про них старожили розповідають легенди. Там поховані шведські і наші воїни, які загинули під час битви. Є тут викопаний льох, від нього - підземні ходи, які вели в сторону м. Києва. Дещо збереглося і на сьогодні., але більшість цих ходів завалилася.
В селі є ставок, який називають Панським. І знову легенда розповідає, що хазяїном цього ставка був пан Козик. Його ім’ям названо куток, що прилягає до ставка – Козівщина.
На території села є два великі вигони, на яких росте трава та випасається худоба.
Шуміли над Ковтунівкою і вітри революцій. Радянську владу в селі було встановлено в грудні 1917 року і був створений комнезам, землю роздали селянам. В 1934 році в селі був створений колгосп „Нове життя”, який розкрупнили на два: „Друга п’ятирічка” та „Нове життя”.

Але мирну працю Ковтунівців в 1941 році перервала війна. Всім селом допомагали наблизити День Перемоги. 142 чоловіки віддали своє життя на далеких дорогах війни. Серед них І.А. Лозенко, який був удостоєний звання Героя Радянського Союзу (посмертно). На літаку бомбардувальнику він мужньо зустрів смерть і похований на Білоруській землі в м. Жлобін. Кобзар І.А. здійснив героїчний подвиг на р. Хомінгол - з в’язкою гранат він кинувся під Японські танки.

На увічнення пам’яті мужніх земляків названі вулиці села (Лозенка та Кобзаря), в 1967 році споруджений пам’ятник І.А.Лозенку та відкрито меморіальну дошку І.А. Кобзарю. І навіть один з кораблів колишнього радянського флоту носить ім’я „Іван Кобзар”.
Зразу після війни село почало зводитись новобудовами. В 1950 р. колгосп знову було об’єднано в один і названо „Шлях до комунізму”. Проіснував він до 1977 р., а потім село визнали неперспективним і колгосп приєднали до Дубовогаївського „Більшовика”. Село наше стало називатися с. Дубовий Гай.
І лише в 1990 р. селу знову була відновлена його попередня назва Ковтунівка, створено свій колгосп „Нове життя”. І за вимогою жителів села в 1994 році була створена сільська Рада в селі.
Канули у вічність ті далекі роки. Тепер на території села проживають потомки давніх козацьких родів, а поряд з ними – росіяни, азербайджанці, білоруси, латвійці, литовці. Поширені прізвища: Ковтуни, Загребельні (гребля розділяє став на два береги) Петренки, Падалки. Це старі українські прізвища, кожне з них має свою історію.
Майже кожен житель села має прізвисько. Наприклад, Пилипки – дід був Пилип. Фадєєви – в роду був Федось.
Сьогодні село поділене на вулиці, які мають офіційні назви, а саме: Рудинська – річка Рудка; ім. І.Лозенка – герой Радянського Союзу; ім. Ю.Скрипченко – воїн-афганець, загинув в Афганістані в 1987 р. та ін. Але за звичкою село ділять на кутки: Бабат – було на тому кутку дуже багато дітей і одна баба всім бабувала; Горянці – місце, де знаходиться цей куток, знаходиться на підвищенні та ін.
При в’їзді в село знаходиться Панський став, над яким схилилися довгокосі верби. І щовесни сюди прилітають дві пари красенів лебедів. Це улюблене місце для відпочинку.
Життя в селі Ковтунівка продовжується. У 2007 році в селі проживало 405 чоловік та нараховувалось 250 житлових будинків. Село наполовину газифіковане та телефонізоване. У 2000 році сільськогосподарське підприємство ліквідовано й перейменовано у ТОВ «Злагода», яке потім стало СТОВ «Цукровик». Деяке майно та повністю земельні паї селяни здали в аренду ТОВ «Цукровик» селище Линовиця. Всім жителям села – пайовикам видано державні акти на право володіння землею.
У селі Ковтунівка встановлений пам’ятний хрест жертвам голодомору.
Історія села на цьому не закінчується. Є все таки надія, що нашому роду жити і творити добро.
 

Чим ближче наближаєшся до села Колісники, тим більше милуєшся красою чудового краєвиду. Село немовби заховалося серед берізок і сосен. На початку села, в долині, заховався невеликий ставочок, на берегах якого поважно розгулює сільська птиця.
Над водою зажурено похилились старенькі верби, спустивши зелені гілки до самої води. Село потопає у вишневому цвіті, а ліс чарує голубими ковдрами пролісків. Природа тут дуже красива.
Село Колісники розташоване в лісостеповій місцевості, немов у кільці, оточене лісами. Коли і як виникло село, нам невідомо, хоч є підстави зробити висновки, що воно має древню історію.
Існує багато версій щодо походження назви села. За однією з них раніше тут протікала річка Колосник. За іншою - на базарах тут багато продавалось коліс. А ще одна твердить, що жив собі козак на прізвище Колісник і дуже добре робив колеса до возів. Яка з них достовірна, яка видумана - нам, на жаль, не вдалося з'ясувати.
У 1711 році по універсалу Скоропадського с. Колісники віддано Іванові Маркевичу. О. Лазаревський наводить такий епізод. Прикажчик графині Шереметьєвої - Ольшанський в 1725 р. поскаржився в генеральську канцелярію "что умерший в 1724 году судья прилуцкий Маркевич забрал у одного из Ольшанских - подданого Шереметьевой - Карпенка всю "худобу" и вырубил его лес. Жалоба прикажчика отослана была на решение Прилуцкого полкового суда". І, звичайно, визвали вдову Маркевича і "велели ей против жалобы ответ учинить". Вдова не відважилась сперечатись, знаючи що за Карпенка вступляться Шереметьєви. Колосники були власністю Маркевичів до кінця ХVІІІ ст.
На території села в різний час знайдені срібні монети часів цариці Єлизавети, медаль часів турецької війни.
До реформи 1861 року в селі було 170 дворів. 40 сімей належали до реєстру козаків, а решта були кріпаками вже згадуваного Маркевича. Також село Колісники було власністю поміщика Ліскевича, якому землю і кріпаків продав Маркевич.
Напередодні 1917 року в Колісниках проживало 950 чоловік, було в селі 230 дворів. Дітей навчали у двокласній церковно-приходській школі, але населення було переважно неписьменним. Задовго до революції була побудована Миколаївська церква (нинішній будинок культури). І був на дзвіниці дуже мелодійний дзвін, якому за звучанням не було рівних в окрузі. Часи змінювалися. Дзвона здали на металобрухт у М. Дівицю, а церкву перебудували на клуб, також організували хату - читальню, а при ній була невелика бібліо¬тека. Завідуючий хатою - читальнею був Манжола Дмитро Андрійович.
З 1929 року в селі працює промислова артіль по виробництву цегли. Крім цегли виготовлялась черепиця та гончарський посуд. Зараз цегляний завод не працює. Стали на шляху економічні негаразди. Той кар'єр, де беруть глину для виробництва цегли, називається Ефремове провалля.
Село Колісники ділиться на вулиці більше, ніж на кутки. Але є Білчин куток. Всього налічується 5 хат. Двоє господарів мають прізвище Білка. Ще є куток з такою несподіваною назвою, як Поток. Цей куток стоїть на перехресті доріг. І якщо іде дощ чи тане сніг навесні, з лісу до села вода біжить потоками. І першим на шляху води стає цей куток.
Від козака Манжоли, якай жив тут за часів Катерини II, залишилась згадка - ставок Манжолин. Але деякі старожили завіряють, що ще їхні батьки пам'ятають, що на місці ставка протікала невеличка річечка Манжилка. Ну, що ж, скільки людей, стільки і думок.
Дорога, яка веде з села через залізничне полотно до лісу, називається Рубаною, бо раніше тут був великий ліс і дорогу "прорубали".
Є поблизу Колісників поле, дуже вже схоже на чобіт. Його дотепні люди і прозвали "Чобіт". І тепер механізатор може сказати: «Вчора орав у Чоботі!». А ще є поле Лисі гори. Якщо здалеку поглянути, то ніколи не розгледиш, що там посіяно. Поле - наче лисе. Пан Демків залишив по собі пам'ять Демковим полем. Жидівське поле належало багатому корчмарю - єврею.
Неподалік від залізничної станції є Стрілкова поляна, що свідчить - десь недалеко стрілка - залізничний пост.
Як і у всіх селах, люди в Колісниках знають одне одного і за прізвиськами. Походять вони здебільшого від імен. Харитонові - Харитон, Єлисеєві - був дід Єлисей, Симонові - Симон та ін. Бази-леві - від французького Базиль - Василь. Певно, хтось із роду жив у Франції. А ще одне цікаве прізвисько - Марфині, від бабусі Марфи. Циганчині. Ні, це прізвисько не від красуні циганки. Просто жила дівчина дуже смуглява, "наче циганка". І залишилось в селі тепер це прізвисько.
Щорічно змиває вода сліди на кутку Поток, та не змиваються в пам'яті людській перекази стареньких жителів села Колісники про історично минули наших пращурів.

Чимало віків прошуміло над селом Красляни Прилуцького району, бо перша згадка про них датується 1085 роком. "Перші поселенці Краслян були жителями м. Красного, які поселились в ярах після розгрому татарами цього міста. За переказами їх залишилось всього 10. Так втікачів і назвали "десятенки", а рід їх живий і до наших часів. Краслянці люди волелюбні. У XVI ст. в Краслянах вибухнуло повстання проти польського магната - землевласника Вишневецького. У 1648 році у визвольній боротьбі проти польських загарбників брала участь Краслянська сотня козаків, яка була складовою частиною Прилуцького полку. На чолі сотні стояв сотник Давид Деркач. Мужньо захищали свою землю краслянці і в 1812 році.
Більшість населення в Краслянах - українці. Найпоширенішими в селі прізвищами є Омеляненко, Ювченко, Мелащенко, Кисіль, Соболь, Ярмоленко, Власенко. Прізвиська: Гусаки, Зореви, Бряди - від слів багато говорити, бродити, Марчуки, Гусарі - пращур був гусаром у війську. Стрільці, Михлини, Ковалі - дід був коваль.
Колись селяни займались пивоварством, чинбарством, були ковалями, шили взуття та збрую для коней. Були свої ткалі та кравці.
Село ділиться на кутки, як і скрізь по українських селах. Хапунівка - в 1918 році цей шматок землі стали захоплювати для будівництва садиб. Хоменщина - земля належала багатому селянину Хомі. Цю землю після революції заселили. Соболівка - на цьому кутку оселилась багатодітна сім'я Соболів. Куток Безубівку обжила сім'я Безубів.
На землях Ладанського монастиря було створено СОЗ і засновано хутір Чубарівка. У 1941 році цей хутір спалили німці.
Козин хутір - тут селяни розводили кіз.
Навесні Красляни пишаються буйним білопінним цвітом своїх садів. Сади також мають свої назви: сад Дубина посадив заможний селянин Кириляка в 1924 році. А Чубарівський сад посаджений мо нашками Ладанського монастиря в 1910 році. Знищений він був уже в наші дні, 1970 р.
Про себе згадку залишив і відставний солдат Бондаренко Гаврило. Він одержав землю за вислугу в армії 25 років. У 1922 році на цій землі він посадив сад. Тепер цей сад називається Бондарівщина. Ще був сад Лукомський, який садили кріпаки пана Лукомського в 1860 році ,а знищений він 1945 року.
Село Красляни оточили поля. Одне з них називається Лікарівщина, бо під час війни з шведами в лісі І полі був розміщений шпиталь. Поле Бабачиха взяло назву від кургану, на якому давним-давно стояла кам'яна баба. Ще є Подиське поле, від села Подище, Біла гора, від білої глини на цій горі.
На захід від Краслян Урочище Сотниківщина, бо колись там стояла сотня козаків Прилуцького полку. Жидівщина - від єврея-власника, який мав у селі шинок.
Чимало ярів, назви яких походять від власних імен селян: Брусків яр, Калинів яр, Кисилівський, Вашурини штани, Гаметовичів яр, Вінницький яр. На краслянських землях багато горбів та долин - Соболівський, Кирилягин. Назви залишились від заможних селян.
Урвища також мають назви - Хоменське, Бондареве, Бойчакове. Славляться Красляни і лісами: Довге, Коморицьке, Гречанівщина, Жидівщина, Шкалубине, Калинове. Яких тільки назв не почуєш в нашому краї!
Два ставки в селі також мають назви. На північному сході Краслян Ігнатієнків ставок, викопаний Ігнатієм, Гнатом, а на півночі панський Лукомський ставок.
Людська пам'ять зберегла чимало назв, різних подій. Але вже немало втрачено та забуто. Та все-таки є надія, що нашому роду жити і творити добро.
Висловлюємо свою вдячність пенсіонеру Соболю Д.О. за допомогу в зібранні матеріалів про село Красляни.
 

Недалеко від с. Канівщина – два невеликих хутори. Один з них Кроти або Кротівський, Кротівщина, Ворожчин хутір. Вперше про нього згадано 1797 – 1799рр. під назвлю хутір Кротівський. Входив він до складу Прилуцького повіту. У 1797 р. в х.Кротівському налічувалось 4 душі податного населення чоловічої статі. У записах 1859 р. зустрічаємо його під назвою „власницький хутір Кротівщина”. Тоді у ньому проживало 106 жителів, а дворів було 18. Кротівщина входила до Рудівської волості 3-го стану, а парафіяни були приписані до Олександро – Невської церкви с. Рудівка. На карті 1902 року позначено хутір Ворожчин. Певно жила там баба – ворожка, яких тоді багато було по хуторах. Власниками хутора в кінці ХІХ ст. на початку ХХ ст. були поміщики Тарновські, Крупеники.
Хутір то розростався, то занепадав. У 1910 році тут проживало 344 жителі. Були свої кравці, ткачі. Найбільш поширені прізвища Стригун, Корнух, Гайдай, Михайліченко. Ну і, як звичайно, хуторяни мали прізвиська, які відомі і зараз. В одній сім’ї жила бабуся, яка припадала на ногу, була кривою - ще й зараз пам’ятають прізвисько Крившині. Прізвиська Охрімові та Миколчини походять від дідів Охріма та Миколи. Хутор ділився на кутки. Куток Каврай - походження назви невідоме. На Майстренковому кутку жили люди з одинаковим прізвищем – Майстренки.
За 8 км від райцентру розташувався хутір Сухоставець, який вперше згдується 1859 року. Спочатку хутір налічував 1 двір. Землевласниками хутора були поміщики М. Катериник, В. Маслеников і поміщиця Лівен.
Був колись у Сухоставцях колгосп „Червона зірка”. У 1958 році хутір перейменовано на село. Ще пам’ятає Сухоставець веселі забави молоді на кутках Федосі та Зайці. Назву кутку дав дід Федось, а Зайці – хтозна, чи жив там чоловік з таким прізвищем, чи забігали туди зайці – невідомо. Поширеними прізвищами у селі є Омельчук, Зінченко, Яременко, Трохимець, Гук. Прізвиська у селі пам’ятають такі: Рисуни – припускають, що Рисуни від слова красуватися, „рисуватися”. Мабуть, були в роду гордовиті, красиві парубки, чи дівчата, що хизувалися своєю красою. Але можлива, ще одна версія. В сім’ї були художники, „рисувальники”. Але це тільки версії. Бо загубились серед віків таємниці роду, таємниці нашого життя, як і самі хутори.

Село Крутоярівка розмістилося неподалік річки Перевід. Перша згадка про село відома з ХVІІІ століття. Стародавнє село оточували ліси. Єдиний шлях з Яготина в Прилуки завжди був небезпечний в зв’язку з нападами розбійників Телепня. Відомий український письменник Євген Гребінка написав бувальщину „Телепень”, в основу покладені дійсні факти з історії села Крутоярівки.
Землі Крутоярівки були вільні, тому в нагороду козакам давали наділи землі. Одним з таких козаків і був Крутояр, який одним із перших одержав наділ і поселився в цій глухомані. Будинок побудував на річці Перевід, займався землеробством, мав слуг. Але основним скарбом була єдина донька – красуня Галя, яка була заручена з сином мельника Петром, який служив у Прилуцькому козачому полку.
І треба ж такому статися, що розбійнику Телепню Галя також сподобалась. Він викрав Галю. Але Петро поклявся, що врятує кохану, а з бандою покінчить. Він під виглядом утікача, що переховується за вбивство, проситься в банду до Телепня, стає його улюбленцем. Таємно зустрівшись з Галею домовились як вибратись з цього осиного гнізда. Телепень в день Успіння Пресвятої Богородиці приїхав на ярмарок в Густиню, разом з дівчиною. Галя подала знак – впустила хустинку. За цим знаком Телепня було схоплено. А молоді люди побралися і жили щасливо.
Як нагороду за добру справу, чимало козаків отримали землі біля Крутояра. Так утворився хутір, який в честь першого осідлого козака Крутояра став називатись Крутоярівським. А може, назва пішла від крутих ярів та балок, яких так багато в Крутоярівці.
Перша згадка про Крутоярівку в історичних джерелах належить до 1787 року. З поразкою шведського війська під Полтавою 1709 року пов’язують знаходження культурно-історичної пам’ятки „Шведські могили” на території земель Крутоярівської сільської Ради. В списку населених пунктів Київського намісництва 1781 року Крутоярівка не згадується. Але вона вже існувала (можливо в цей час під іншою назвою), бо 1787 р. названа слобідкою, в якій налічується 145 душ селян. Під назвою Крутоярівка позначена на карті Малоросійської губернії у 1885 році – це бувше державне село, яке входило до Яблунівської волості 2-го стану.
Мальовничі та неповторні назви частини села, кутків. Гора – назва пішла від місцевості. На кутку Чмихалівка завжди дмуть холодні вітри, „чмише вітер”, як кажуть сельчани. Куток Новоселиця - після колективізації утворивсь новий куток, де жили новосели. Царина – куток на окраїні села.
У Крутоярівці є ще два ставки: Мухавиця та Горянський. Щодо першого, його назву пояснити неможливо, а другий ставок – свою назву взяв від власника Горянського. Урочище Глибокий яр - назви і пояснювати не треба, вона – від глибокого яру. Чудові урочища Стемберщина та Хотина.
Поле Кущинське. Назва походить чи від кущів та дерев, а може і від землевласника. Є дві версії. Перехресна дорога. Раніше вона була обсаджена фруктовими та декоративними деревами. А щоб подорожній міг відпочити стояла серед поля лавочка - грибок. Комусь прийшла в голову думка, щоб всі насадження знищити, викорчувати. Ще й зараз сельчани згадують які яблука, вишні росли в саду. Садили навіть кавуни та полуниці.
Зразу після війни городня бригада працювала на славу. Цибулю з Крутоярівки возили аж на ВДНГ у Москву. А Овраменко Хівря Семенівна варила томатну пасту. Був і такий промисел у тодішньому колгоспі. В 1938 році одними з перших у районі, крутоярівчани збудували електростанцію. Відкрили її перед жовтневими святами. Славилась Крутоярівка кіньми. Коні виставлялись на різні змагання та виставки, де займали призові місця. В 50-ті роки колгосп за племінну роботу премійовано машиною „Побєда”. Тоді в селі було велике свято.
Є в Крутоярівці своя святиня. Це – криничка за селом. Раніше ходили до неї на десяту п’ятницю після Паски. Зараз криничка замулилась, але ще чекає добрих рук.
Споконвіку у Крутоярівці живуть українці - Овраменки, Паски, Білецькі, нащадки Шкурата. Люди в Крутоярівці веселі та дотепні, люблять все примічати. Звідси чимало сельчан мають прізвиська. Демиди, Дениски та Мирони носять прізвиська від дідів. Є у селі Кабачкові, Барани. Один веселий дідусь напідпитку весь час примовляв до коней „Тпру – тпру – коню” так його і прозвали. Ще один дідок жив із прізвиськом „Ой, я!” бо любив так говорити.
Вихідці з села Крутоярівки письменник Леус Віталій Миколайович, директор Прилуцького агротехнікуму Черніков Павло Іванович, кандидат хімічних наук Овраменко Микола Анатолійович та інші. Пишаються земляками сельчани.
Потопав колись у садах хутір Крутоярівський, прославив його людей у своїй бувальщині Є. Гребінка. Живуть і понині сміливі і щедрі на добро люди у цьому красивому селі. Живуть і продовжують творити історію свого рідного краю.