Мабуть, багато хто з прилучан їхав шляхом на Ніжин чи Київ. І неодмінно звертав увагу на вулиці Заїзда. Ніколи б не подумали, що колись тут був ліс, а в лісі коло річки Удай багаті випаси, озеро з прісною водою. Сюди заїзжали проїзжі люди з Ніжинського та Київського шляхів. І річка Удай була судноплавною, у цьому місці була пристань. Місцевість була мальовнича і селились тут „заїзджани” – заїзжі люди. Від цього і пішла назва Заїзд. Коли точно засноване село, ніхто не знає. Але перші згадки про нього були 1629 року.
За переказами старих людей в заїзді люди оселилися дуже давно. Перші були люди пана Прокоповича. Потім Заїзд належав дворянину Горленку, якому ці землі подарували. Невелика частина жителів села були вільними козаками, а основна – кріпаки. Із земського перепису 1900 року відомо, що в селі бувших кріпаків 277 дворів, а козаків – 39 дворів.
Жила колись у Заїзді дуже стара баронеса, мати поміщиці Горленко. Молоді Горленки померли дуже рано (десь у 40 років, залишивши дочку та матір). До дочки пристав у прийми Бістром Родріг Федорович. Це – останній поміщик Заїзда. Барон був дуже доброю людиною, допомагав бідним. Про це свідчить такий пересказ. На одній з вулиць Шевщина дотла згоріли хати. Поміщик за власний рахунок виділив бідним цегли та дерева на хати. До зими хати були готові. Кожному господареві виплатили страховий поліс. Перед Великоднем на панському обійсті пеклися паски, фарбувались яйця. Пізніше возом, який був застелений білою скатертиною, це частування розвозилося всім найбіднішим людям.
У другій половині ХІХ ст. в селі побудовано школу, стіни якої були з очерету. До 1898 року в цій школі була одна кімната, де навчалось 40 дітей. Навчав їх один учитель та священник. Потім у 1898 р. збудовано школу на дві кімнати. У 1900 році було вже 4 класи, а в них навчалося 90 учнів.
Чудові люди живуть у селі Заїзд. В основному населення – українці. Поширені прізвища в селі: Шевченко, Свистун, Дробот.
Як і скрізь сельчани носять прізвиська, які переходять від батьків до дідів. Патолка. У цього прізвиська така історія. Один чоловік ще малим хлопчиком, побачивши картоплю, сказав „патолка”. З того часу живуть у Заїзді Патолчишини. Прізвисько Вигодна приклеїлося до людини, яка любила повторювати „вигодно мені це робити”. Колись давно один сельчанин украв собі трохи макухи. То до нього швидко приліпилося прізвисько Макуха.
Як повелося на Україні село ділиться на кутки та вулиці. І в кожної місцевості своя соковита, влучна назва. Сад – від садів, Шевщина – від прізвища Шевченки. Молодь збиралась на вулиці – Осередок. На Ковалівці жили ковалі. А новозбудована вулиця носила назву Новоселиця. На одній з вулиць переважно оселились сельчани на прізвище Дробот. Давно вже нема половини Дроботів, а Дроботівка ще живе, як назва вулиці.
На північній стороні села Заїзд милують око озеро та ставки Морозівка та Сажалка. Раніше ставок Морозівка був дуже чистий, обсаджений ялинами. Можна було побачити рибу, яка плавала, аж до самого дна. Із Сажалка завжди брали воду для садіння розсади. Так ставок і одержав свою назву.
Поля навколо Заїзда носять такі назви: Федькове – від імені хазяїна, якому належала земля; поля Придатки також від прізвища власника землі. На одному з полів раніше було джерело і навіть водилася риба. Давно замулилося джерело, тільки назва гріє серце - Озеро. Чимало назв полів зараз уже неможливо пояснити. Серед них Кабанова долина, стара могила та інші.
Колись давно було у селі кладовище, на якому ховали вішальників та утоплеників. Був серед них і вішальник Джема. З тих пір кладовище стали називати Джемовим.
У нашому селі в останні роки почало функціонувати стаціонарне відділення територіального центру по обслуговуванню одиноких і престарілих громадян Прилуцького району. Тут живуть немічні бабусі і дідусі, в яких немає роду. Помінялися назви вулиць. Центральна вулиця Заїзда – Михайлівська. Планується в селі будувати молокозавод, отже, це нові робочі місця. Жителі с. Заїзд пишаються своїм чудовим майстром, різблярем по дереву Ятченко Леонідом Михайловичем, який виготовляє чудові вироби. Так як село приміське, то люди приїжджають до села, або від’їжджають. За останній час село збагатилося на такі прізвища як Бігунові, Призи, Колодови. Розширюється мережа приватних магазинів.
Зеленіє луг Кути, неподалік від села ще зелені лози та осока. Та вже віки прошуміли над Заїздом, стираючи з людської пам’яті все підряд: і хороше, і погане. Але пам’ять людська невмируща. А народ – вічний.
Ми щиро вдячні, нині покійному, Івану Григоровичу Свистуну за пам’ять. Матеріали, які він зібрав, використані при написанні нарису.
 

На березі тихого Удаю, найбільшої притоки Сули, біля міста Прилук серед мальовничої місцевості лежить село Замістя. За однією з версій назва села пов'язана з його місцезнаходженням (за містом).
Також зустрічається назва цього села як Замостя, колись давно був міст, що з'єднував береги тихоплинного Удаю. Звідси назва – «Замостя»(за мостом).
Раніше село входило до міста Прилук, було заселене в основному козаками, було створено Замістянський курінь. Після скасування кріпосного права Замістя стало волостю.
В даний час Замістя - центр Замістянської сільської Ради, якій підпорядковані села Густиня, Маціївка, хутір Капустенці. Замістя - центр садиби пайгоспу Замістянський.
Село Замістя з усіх сторін омиває річка Удай. На території села ґрунти піщані та глинясті.
Історія Замістя тісно пов'язана з історією м. Прилуки. В далекі часи землі по річці Сулі та її притоках були заселені слов'янами, суличами. Вони займалися бджолярством, звіроловством, риболовством і трохи землеробством. Річка була головним посередником людських відносин. По судноплавному на той час Удаю човни купців піднімались від низини річки Сули, куди вони заходили з Дніпра, до цих місць.
До XVIII ст. поселення Замістя показується разом з Прилуками. Перша згадка про поселення відоме з часу Вишневеччини з 1618 р.
Замістянські козаки входили до Прилуцького полку, котрий під час визвольної боротьби проти панування Польщі у 1648 р. налічував 2106 реєстрових козаків.
По ревізії 1740 р. прилуцькі козаки поділялися на три курені, в тому числі Кустівський і Замістянський.
На цей період випадає початок кар’єри на духовній ниві онука відомого прилуцького полковника Дмитра Горленка - Іосафа. Іосаф після закінчення Київської духовної академії прийняв чернечий сан. Згодом став Білгородським єпископом. У 1754 р. побував на Прилуцькій землі.
У 1911 р. Святійший синод оголосив на всю Росію нового святого Іосафа Горленка. За народними переказами, в старовину с. Замістя належало батькам Іосафа Горленка.
4 вересня 1913 р. в Замісті була відкрита церква ім. Іосафа Горленка.
Довгий час, починаючи з 1910 р., у Замісті правив рід поміщика Івана Величка. У Івана Величка був домашнім учителем його дітей Павло Павлович Білецький-Носенко, чудовий педагог, людина енциклопедичних знань.
У 1359 р. а Замісті був 131 двір, 419 чол., 448 жінок і працювало три заводи: "Сахарный", "Свечной" і "Мыльный".
У Замісті вперше на Прилуччині стали садити картоплю. Після скасування кріпосного права в Замісті організувались:
1. "Общество козаков" - 143 господарства, в них землі 401 десятина.
2. "Велисковское общество крестьян" - 42 господарства, в них землі 110 десятин.
Замістя поділяють на Велике і Мале Замістя, які розділяв вигін і де стояло 66 млинів.
Сільська молодь вільний час проводила на вулицях, на колодках, а взимку дівчата шили, пряли на досвітках.
У порівняні з сусідніми селами селянам Замістя найменше припадало землі, тому молодь йшла на заробітки на Таврію, в Київ, Одесу, Донбас. Працювала молодь також в Прилуках, на тютюновій фабриці. Останньою поміщицею була Закревська, маєток її був розташований на Високому березі р. Удай. До рук селян землі і маєток Закревської перейшли тільки навесні 1919 р.
У березні 1929 року в селі була утворена сільська Рада. Навесні 1930 року в Замісті організовано колгосп ім. Чапаєва.
17 вересня 1941 року в село ввійшли німецькі окупанти. Велике горе оповило село. Чоловіків забрали на фронт, активістів і їх сім'ї, двадцять шість чоловік, заарештували, звезли в Густинський монастир. 1 березня 1943 року гестапівці їх розстріляли.
18 вересня 1943 року село було визволено від фашистських окупантів. Не повернулось з війни 133 воїна - жителів села Замістя.
У селі живуть в основному українці, росіяни, дві сім'ї вірмен, три - молдаван.
Найпоширенішими прізвища є прізвища - Маценки, Завітневичі, Котеленці. Прізвище Маценко походить від першого поселенця села Маціївки. Маціївка, говорять старі жителі, походить від його імені. Завітневичі і Котеленці - це переселенці м. Прилуки. Сім'ї на прізвище Валько дане прізвисько Коржикових. А походить воно від прадідів. В селі було 56 млинів, а залишився один, на якому працював Валько, і цей млин переходив у спадщину. Мельник пригощав своїх клієнтів коржиками. Так і пішло прізвисько.
Прізвисько Дудки. Прадід цього роду майстерно виготовляв дудки. Давно нема діда, а прізвисько залишилось.
У даний час населення села працює в м. Прилуки. Це швачки, слюсарі і т. д.
У селі, крім пайгоспу, є мале підприємство Лазоренка Ф.Л., на якому виготовляють меблі. Там багато працює молоді.
Село поділене на чотири вулиці; вулиця Леніна проходить по центру села, Удайська - попід річкою Удай, Чапаєва - починаючи з центру тягнеться в кінець села до яру. Шкільна - по обидві сторони школи.
По народному село ділиться на Мале Замістя та Велике Замістя. Озеро - на місці колишнього озера, Колода - з давніх-давен молодь збиралась веселитись до річки на колоди.
В селі двоє кладовищ: на Малому Замісті та Великому. На кладовищі Малого Замістя є братська могила, де поховані чотири воїни. На кладовищі Великого Замістя є підвищення, яке з роками зрівнювалось. Говорять, що там поховані татари, які прийшли, як завойовники.
В кінці Великого Замістя починається Карпенків яр, де випасається худоба, з яру - лісопосадки, в основному з беріз та дубів.
Виїжджаючи з м. Прилуки і повертаючи в с. Замістя ми бачимо з одного боку долину - пасовище для худоби; з другого ліс з верб, тополь, беріз, дубів, а далі сосновий лісок.
Біля школи вчителем Глущенком І.Ф. з учнями був посаджений парк, але він майже винищений.
Красиве, заможне село Замістя. І розташоване воно в чудовому місці - на березі ріки Удай. Колись давно біля річки був ставок поміщиці Закревської. Як кажуть старожили, він весь був обсаджений деревами, а до нього згори вели красиві алеї. Саме тут пані Закревська відпочивала. Давно ставок з'єднався з річкою. Замулилась річка Удай, і тільки людська пам'ять зберігає для поколінь цікаві подробиці.
 

 

Де б ти не бував, скільки б не побачив незвіданих обширів, стоптав несходжених доріг, не маєш більшого щастя, ніж повернутися додому, в малу свою батьківщину. І немає різниці звідки ти родом: чи з великого міста, села, чи маленького хутірця, загубленого серед широких прилуцьких полів.
Зарудка звичайнісінький хутірець, таких на Україні тисячі. І все ж незвичайний. В столипінські часи виділяли селянам землі між Знам’янкою і Тарасівкою. Люди селилися на цих наділах, утворюючи хутори. З приходом радянської влади кілька хуторців переселялися в один – на той час найбільший – в Зарудку.
За переказами назва хутора походить від річки Рудки. Хутір знаходився за Рудкою. Найпоширеніше прізвище в Зарудці було Могила. Переказують, що на кожній вулиці жили 3-4 сім’ї з таким прізвищем. Так повелося, що найчастіше жителі Зарудки називали один одного по прізвиськам. Андрієнкові, Петренкові, Макарові, що походять від імен Андрій, Петро, Макар.
Були й такі, що отримали свою назву, завдяки цікавим випадкам. Притулині – свого часу притулила сім’я свою хату на самому краєчку наділу. Дроботунові – хтось з роду постарався, так подріботів, що прізвисько збереглося й досі.
Згадують, що Зарудка „потопала” в садах. Великих, розкішних, дбайливо доглянутих, особливо яблуневих та вишневих. З заздрістю, в деякій мірі, згадують сад Грекових. Грековський сад, мабуть, отримав свою назву від господаря з В.Дівиці (чи Петрівки), який орендував землі в районі, в т.ч. в Першотравневому. Нажаль, історію цього прізвиська з’ясувати не вдалося.
Біля Зарудки знаходилось поле Одрізне, яке складалося з клаптиків – одрізків селянських земель. Сталінське, Ленінське поля – це відгомін 20-30-х років минулого століття.
В час розквіту Зарудка нагадувала більше село ніж хутір. До війни тут проживало 270 чоловік, 52 учнів – зарудчан ходили в Знам’янську школу. Зарудка мала клуб, дитячі яслі, ферми, комори.
Поступово річка Рудка обміліла, замулилась, перетворилася в болото; старше покоління жителів померло, молодші переселились в навколишні села чи й зовсім виїхали, розкішні колись сади всохли, здичавіли. Зараз в Зарудці проживає близько 20-ти чоловік і тільки четверо з них корінні жителі. Інші ж - люди, які придбали на хуторі дачі.
Через кілька років, в кращому випадку десятиліть, Зарудка зникне з карт і пам’яті. Тому й відтворюємо сьогодні відлуння колишнього в пам’ять майбутньому.
.

Будь благословенна, отча земле! Ти подарувала нам життя і долю, розум і світле почуття дружби.
За велінням долі опинилися ми в мальовничому селі Знам'янка, яке розкинулось серед "степу широкого" на розмаїтті доріг, які ведуть нас до сивої давнини. До 1961 року село називалось Гнилиця. За розповідями старожилів назва виникла від прізвища чи прізвиська козака Гнилуші (чи може Гнилка), який заснував тут хутір.
За думкою історика О. Лазаревського, назва села походить від назви річки Гнилки, яка протікає тут. Незаймані землі, на яких розташована Гнилиця, Мазки, Приозерне, Пролетарське та Петрівський хутір в XVIII ст. називались Гнилицьким степом.
У 1961 р., на честь польоту Ю. О. Гагаріна в космос в центрі села було піднято знамена. Саме завдяки цій події село було перейменовано в Знам'янку. Датою заснування Знам'янки (Гнилиці) вважається 1715 рік.
Поблизу Знам'янки є два кургани епохи бронзи (2 - 1 тис. до Н.Є.). Землі і саме село належали полковнику Гнату Галагану. До самого 1917 року існувала економія Ґалаґанів. На території Знам'янки в основному проживають українці. Найпоширенішими промислами в селі були мукомельний та горілчаний. Також виробляли в селі цеглу.
У Знам'янці два рази на рік були ярмарки. Славились місцеві люди розведенням породистих коней. У центрі села і зараз знаходиться озеро Конярське, яке за назвою сягає в сиві віки. Чимало селян Знам'янки займались виключно ремеслом. Були в селі свої кушніри, шевці, кравці, шорники і дуже багато музикантів.
У межах села існують топоніми. Одна з вулиць здавна називається Горовою, а друга Низовою. Назви походять від їх розташування щодо рельєфу.
Частина села, яка прилягає безпосередньо до поміщицької економії, називається Бажанівкою. Гадають, що назва виникла тому, що жителі цієї частини села бажали кращого життя. Урочище Великий степ називається з того часу, як там почали селитися жителі Гнилиці ще за часів Столипіна. Є це вигін Круг, що прилягав до економії. Назву одержав від того, що тут по кругу «вигулювали коней». Як і скрізь, селяни Знам'янки мають прізвища і прізвиська. Найпоширенішими прізвищами в даний час є Музиченко, Мірошниченко, Могила, Шегеда.
Загального прізвиська для жителів села не існує. А прізвиська поширені такі: Комарини, Слевестійові, Гавриші, Півневі, Ратникові - був у роду хоробрий воїн, ратник. Дуже багато прізвиськ від власних імен Костеві, Якименкові, Логвиненкові та інші.
Село Знам'янка поділяється на кутки. Куток Шкільний, бо поблизу школа. Однолиця - будинки розташовані на ній з одного боку з двох країв. Це остання вулиця в селі. Куток Церковний - раніше тут була церква. Економічне поле - землі економії пана Галагана, яку він подарував своїй небозі з Києва. Економією керував найнятий освічений агроном. Зарудське поле. Є така версія щодо назви. Поле знаходилось за "рудкою" (за канавою), яка стерлася з лиця землі. Сталінське і Ленінське поле - це відгомін 1920-1930-х років.
Одне з полів носить назву Заміна. Раніше це поле належало Білорічиці, а потім помінялися полями два села.
Майже в кожному селі завжди зустрічаєш такі назви доріг, як "злодійська, стежина", "злодійський шлях". Не минула ця назва і Знам'янки. Шлях з Білорічиці на Тарасівку називався раніше Злодійський шлях, бо й зараз твердять, що нечисті на руку люди їздили тільки цим шляхом. А центральним, головним шляхом був Прилуцький шлях. По ньому здавна їздили жителі трьох сіл; Погреби, Миколаївка, Знам'янка. Ще одна дорога Горова веде на Прилуки.
Щиру вдячність за допомогу з підготовці цього матеріалу висловлюємо Могилі Петру Івановичу, одному з найстаріших жителів с. Знам'янки.
 

Древнє село Івківці знаходиться по шляху Прилуки - Лохвиця. Воно зовні нічим не відрізняється від більшості сіл Чернігівщини. Перші згадки про село з'явилися в 1629 році. Багато років тому село мало назву Івці. Збереглися усні перекази, що на кутку Пастухи поселився колись пастух Івко, від чого і пішла назва Івці, а дещо пізніше - Івківці.
Житель села П. П. Падалка розповідає, що в 1928 р, в архівних справах Богданівської волості, до якої належали Івківці, значилось, що 130 років тому населений пункт мав назву Івці, а жителів у ньому було 70. Час заснування цього населеного пункту невідомий. Лише по давності церкви можна здогадатися, що село Івківці має не менш як трьохсотрічну історію. Церква була збудована з 1752 році. Що характерно, ніхто з старожилів не чув від своїх рідних, коли збудована ця церква. В 1872 році до церкви була прибудована дзвіниця. Церква дерев'яна, з цегляним фундаментом, з дощатою обшивкою . Сама церква у вигляді хреста, крита залізом. На дзвіниці був комплект дзвонів - предмет гордості всіх івківчан, бо дзвони лунали дуже мелодійно.
Більшість населення Івківців належало до козаків. Дуже мало було кріпаків, до яких козаки ставились з презирством. Дуже важко було одружитися кріпакові на козачці. Про це ще пам'ятають старожили, які живуть в селі.
Оселялись івківчани здебільшого на узгір'ї яру, що простягався з півночі на південь. Вздовж яру було чотири ставки, глибокі та доглянуті. За 7 км від Івківців селище Ладан, де давно, ще до революції, був монастир. Старі люди розповідають, що йшли через с. Івківці «хмари» богомольців до Ладанського монастиря, щоб помолитися.
У с. Івківці проживають переважно українці. Оселились та пустили коріння в Івківцях сім'ї Пастух, Череп, Головня, Даниленко, Сергієнко. Ці прізвища поширені в селі. З давніх-давен в селі зберігається цілий ряд прізвиськ. Ось походження деяких з них.
Яким Череп привіз у село з війни красивий мундир і, мабуть, дуже ним гордився, за те і прізвисько тепер має рід Мундирові. Прізвиська Артемові, Семенові, Терешки, Миринові походять від власних імен дідів та прадідів. Підуха. У цьому випадку баба Галя дуже часто вживала слова: "Піду я". Так і прізвисько приклеїлось.
Село Івківці поділене на кутки, на яких в основному поселялись родичі. Кожний куток мав свою назву. Головні - на цьому кутку проживає і зараз багато сімей з прізвищем Головня. Черепи - сім'ї з роду Черепів. Пастухи - тут селилися пастухи, що пасли худобу. Куток Пролетарський - це вже витвір недалекого минулого. На вигоні села знаходиться церква, і тому ця частина села називається Зацерківці. Майже на кожному кутку є свій ставок з однойменною назвою. Бабичів, Головнівський від імені колишнього власника. А Галаганівський ставок, або, як його ще називають Панський, знаходився на землях поміщика Галагана. Поблизу ставка був чудовий парк, який зберігся до наших днів в дещо зміненому вигляді. Кажуть, що посеред ставка був великий фонтан, а на водній і ладі плавали білі лебеді. Зберігся і панський будинок (тепер там розмістилось відділення зв'язку).
Село Івківці з усіх країв оточене великими полями, у них також є назви. Генеральська левада - колись давно це була земля якогось генерала. Ще існувало колись поле з незвичайною назвою "Поле в озері". Посеред поля було велике озеро, що дуже зручно для випасання худоби. Ще й зараз на цьому полі є невелике озерце.
Дуже давно в Івківцях було багато млинів, і деякі з них стояли на полі. Млини зникли, а поле й до цих пір має назву "Замлини".
Час стирає все. Та живуть у селі Івківці незвичайні люди: роботящі, непосидючі. Багато ще є всього цікавого. Дещо забулося, дещо загубилося в народу. Хочеться, щоб не згасла свічка доброти, пам'яті, надії.