Кожне село відрізняється один від одного і кожне має свою неповторну історію. Ось і Даньківка також має свої древні корені. Вперше про Даньківку згадується у 1797 році. І налічувалось у цьому сільці 18 душ податкового населення. А утворилося воно ось як. Богданівський пан Олександрович мав 2 сини. Один з них Данило (Данько) навчався в Петербурзі. Для нього пан посадив великий фруктовий сад, переселив частину людей. Данило тяжко хворів на туберкульоз, від якого невдовзі помер. Своє село люди назвали Даньківка, в честь Данила Олександровича. Село мало тоді десь біля 30 дворів. Всі хто поселився в Даньківці, родом були з Богданівки. Ще розповідають, що пан Олександрович продав землі с. Даньківка багатим людям Сегітам (Сегідам), які мали зв’язки з Сокиринським паном Галаганом.

Важко дати оцінку подіям, які відбуваються сьогодні, об'єктивно судити про ту чи іншу людину. Ще важче зробити це, коли мова йде про далеке XVI - XVII століття, і все ж, занурившись в історію, перебираючи подумки події, факти, імена, до одних проймаєшся повагою, співчуттям, до інших - нерозумінням і обуренням. Саме такі почуття викликає ім'я прилуцького полковника Івана Носа.
Згідно переказів Іван Ніс провів молодість на Запоріжжі. Поняття "запорожець" асоціюється з образом лицаря, порядного і чесного чоловіка. У Івана Носа цих рис було обмаль.
Отож, залишивши Січ і вийшовши в "городи", він пристосувався в Прилуцькому полку, одружившись на вдові Івана Білецького Насті. Це була рідна сестра Семена Раковина, який на той час був прилуцьким полковим писарем і зятем Лазаря Горленка. Ці родинні зв'язки і дали йому можливість висунутись у перші ряди полкової старшини.

З крутих пагорбів спускаючись у долину, впродовж багатьох віків біля тихоплинного Удаю розкинулось село Валки. Існує легенда, що першими поселенцями села були чумаки, що їздили на південь України за сіллю. Одна з чумацьких валок зупинилась тут на відпочинок. Їх привабила широка річка Удай, яка була в той час наче озеро, а береги були вкриті розкішною зеленню. Луки та ліси оточували цей благодатний край. Деякі чумаки залишалися тут жити, обзаводилися господарством. І стало село називатися Валки - від чумацьких валок.
Основними жителями Валок були козаки. Із Універсалу Богдана Хмельницького, даного Густинському монастирю в 1649 році видно, що право на помел у Валківському водяному млині віддано монастирю при Вишневецьких. Богдан Хмельницький підтвердив це право 8 жовтня 1649 р., але самим селом монахи не встигли заволодіти, бо воно ввійшло до складу ратушних сіл. З 1738 р. Валки були віддані у рангове володіння генеральному судді М. Забілі.

Річка мого дитинства... Залита сонячним світлом, зі схиленими над водою кучерявими вербами, прорізує вона широкий луг; повітря, насичене ароматом соковитої рогози і пахучими чагарями лози. Виблискуючи, біжить вона кудись угору, впираючись у глибоку блакить безхмарного неба. Удай, колись повноводний, широкий - не кожен насмілювався перепливти його - тепер обмілів. І все тому, що довгі роки необдумано осушувались болота, які наповнювали річку, вирубувались ліси - хранителі вологи. А в природі все розумно, все взаємопов'язано: ліси, луги, болота і ріки, вода і саме життя. Ось він - результат недбалого ставлення до навколишнього. А коли б прислухатись, про що шепочуться нині хвилі річечки - почули б ми не тільки розповідь про її гірку долю, а ще й стару, як світ, історію.
У давнину Удай - велика судноплавна річка. Мальовнича місцевість навколо захоплювала подорожуючих.

Давно це було. У селі Заїзд жив дворянин з дружиною-красунею. А вона дійсно була гарною: очі - блакитні-блакитні, як весняне небо, руса коса до пояса, а на щічках ямочки. А стан, як у берізки тоненької. Завжди посміхалася до простих людей, а з чоловіком жила душа в душу.
Їх мальовничий маєток розкинувся поблизу Удаю. А річка тоді розливалася набагато ширше та текла по місцях, де нині знаходяться околиці Прилук. Настільки була могутня ріка, що по ній проходили пароплави.
Здавалося, що все в житті у них складається вдало. Але… тяжко захворіла красуня і померла. Не витримавши тяжкого лиха, поміщик і сам згодом відправився за своєю дружиною, залишивши на землі свою дочку і тещу - баронесу. Пішли з життя молодими: їм не було і сорока років.

На мальовничих берегах річок Переклад і Чернечій розкинулося село Білошапки. Красива і своєрідна ця місцевість: його оточують левади і ліси, а між селом та хуторами Заперевід і Козин протікає Переклад - притока Удаю. Серед цих надзвичайних пейзажів виділяється мальовниче урочище Безуглівка зі ставком, де безліч білого латаття. Ставок, в оточенні широких полів, з усіх боків заріс схиленими до води вербами та лозами.
За народними переказами, ці землі належали багатому поміщику Безуглому, котрий мав велике господарство, за яким потрібно було комусь доглядати. Володів Безуглий безліччю кріпаків, але користувався працею і найманих робітників. Немилосердний був поміщик, жорстокий: за найменшу провину карав своїх підневільних.

Тільки-но виїжджаєш з Прилук – б’єш колесами пилюку по трасі Київ-Суми. Довго, спекотно... І всього-то радості від усвідомлення, що крутиш педалі вздовж давнього Роменського шляху, де ще чумаки волів поганяли. З’їжджаєш до Валок, а там – райський куточок: тінь густого лісу, шовк трав’янистої луки, тихо тече Удай... І місточок на острівець. Та й острівець тут не один - їх чотири: Великий лужок, Малий лужок, Сосновий бір та Густинь.
І нехай Густинь нині вже півострів, де відродився славний Густинський монастир, все ж таки не втратив свою первісну назву цей клаптик землі, чиє ім'я пов'язане з густим-прегустим лісом. Ще в 1600 році вразила острівна неприступність Густині ченця Іоасафа. Уздрів він тут землю обітованну і заснував монастир.
Тоді територія належала князеві Яремі Вишневецькому, і надав магнат право Густинському монастиреві на помол пшениці в Валківських водяних млинах. Так у 1629 році Валки, що входили до Прилуцької Полкової сотні, були вперше згадані в літописі.

Тваринний світ Прилуччини є невід'ємною складовою частиною природи нашого краю. Багата рослинність сприяє поширенню різноманітних видів. Кожен вид у природі займає свою нішу, де й проходить його життя.
Найбільшою твариною, яка зустрічається на території Прилуччини, є лось. Лосі відносяться до родини оленевих. Живуть до 20 років. Маса тіла від 200 до 570 кг. Гін триває у вересні та жовтні. Після 36-тижневої вагітності в червні народжується 2 (рідше - 1) малюки. Лосі на нашій території зустрічаються досить рідко, тому й занесені до Червоної Книги Прилуччини.
До родини оленевих відноситься й косуля. Тривалість життя її до 15 років. Ці невеличкі граційні тварини важать 20-50 кг. Парування проходить із першої половини липня до середини серпня. Вагітність триває до 40 тижнів. У травні-червні народжується від одного до трьох малюків.

I. Жива палітра водойм
Роль рослин у житті людини важко переоцінити. Можна з упевненістю сказати, що без них не було б і людини. У флорі України налічується близько 5000 видів рослин. Серед них багато цінних для науки та господарства: лікарських, технічних, декоративних, медоносних, дубильних тощо. Рослини зустрічаються скрізь. У лісній, лісостеповій, степовій зонах. Поблизу людського житла поширено багато видів рослин. Є й такі види, життя яких пов'язане з водою, водоймами. Чимало їх можна зустріти на наших водоймах, на найбільшій річці краю - Удаї з його численними притоками, озерами й ставками, болотними масивами.