Одеса і Прилуки. Здавалося б, що тут спільного? Ону чергову помилку розвіяв блискучий художник Юрій Андрійович Коваленко (1931 — 2004). Прекрасний, неповторний майстер, філософ, поет, непохитний громадянин, хуліган і заводій, він органічно з'єднав у своїй творчості стерильну народну українську традицію, менталітет південноросійського живопису, ленінградську театрально-художню школу.
Неповторний цей сплав сформував неповторного творця. Осягаючи Коваленка, я побував у його рідних місцях і переконався: старі Прилуки — та ж стара Одеса в мініатюрі. Розташоване на жвавому торгівельному шляху, етнічно строкате, переважно міщанське, галасливе, іронічне, пряне містечко володіло і своєю метафоричною Молдаванкою (хутір Рокитний, де і виріс Коваленко), і потужною єврейською колонією (збереглися стара синагога і безліч усних переказів про іудейські персоналії), і рельєфність говірких торжищ, що до болю нагадують той же "Привіз". А скільки і з яким задоволенням розповідав мені про єврейських старожилів сам Юра: легенду про зворушливого Піню Котика, персонажа коваленківських "картинок", я навіть помістив у книжці "Людина з вулиці Тираспольської". У стародавні часи в античному світі існувала прекрасна формула — ПРОКСЕНІЯ. Це означало, що конкретна людина за певні заслуги наділяється правами подвійного громадянства у двох віддалених полісах. Це якраз про Юру — повноправного громадянина Прилук і Одеси.

***

Юрині ярмарки, весілля, братання з кожним зустрічним-пересічним, цементуючі доміношні столики і домашні тварини – ось хто почув дзвінку карнавальну (і одеську) струну. Пообійматися з якоюсь коровою, пожаліти чахлого, корявого, безпросвітного ханурика, потягнутися до живого створіння відкрито, як в дитинстві. Можливо, отримати в пику. І пустити сльозу. Гірку і одиноку, як сам.

***

- Грушу-іллінку посадив дід. Я на неї малим лазив. Півні? Коти? Це просто дитинство. Середовище існування. Якщо б я родився на Молдаванці, було б що-небудь інше: може, Старокінний… Риба? Це тяжче пояснити. Рибалок в домі начебто не було, а риба завжди була – річки ж навкруги. Смажили-шкварили – теж аромат дитинства. І потім: я завжди писав базари, розчинявся в базарах. А там – всяка всячина. Безриб`я не бувало. А в`юни? Справжні змії!.. Ти запитував про картинки «Рідня» і «Смалять кабана». Так це ж, яка подія була! Смалили соломою. Ми з нетерпінням снували навколо багаття. Нам відрізали шматочки смалених вух. Ми до сих пір переварюємо цю копченість. МИ ВСІ ГОДУЄМОСЬ ДИТИНСТВОМ. Це було відкриття світу. «Дитинство – це срібна монета, яка дзвенить прозоро».
А нічне багаття в Густині. Печена картопля… Запитай Алку, нехай вона тобі розповість…

***

При різниці приблизно в чотири градуси і 150 мм, в усьому іншому Прилуки і Одеса близнята-сестри. Це кидається в очі навіть при легкій пробіжці по полях, лісах і горах регіональної і локальної історії.
Удавана проблема моря насправді несуттєва і висмоктана з пальця. І ось чому. Вся справа в тому, що один Удай коштує чорного, мармурового, червоного, білого і решти кольорових морів разом взятих. Етимологія назви Прилуки пов`язана з ЛУКОЮ, тобто загином Удаю. Саме це ЛУКО-МОР`Є мав на увазі незабутній Олександр Сергійович, на авторитет котрого я і посилаюсь (прим. О. С. Пушкін).
Удай прославлений притоками – на будь-який смак: Сухий, Гнилий, Рудий, Сирий, Нетяга, Іржавець, Сліпорід, Муховець, Лісогір, Солоха, Утка, Селезень, Журавчик, Велика і Мала Галки, Глинна, Серебрянка, Тростянець та інші. Боліт стільки, що відсутність «вільної стихії» вдосталь компенсується.
З білими акаціями проблема, проте вдосталь берези, липи, осики, береста, клена, вільхи. Дуб тут «голодуючий» - в лишаях, скукожений. Як кажуть, підґрунтя не те. Тому, мабуть, один з «голодуючих» і мігрував туди, де кліматить. До речі кажучи, наша «біла акація» - суцільна фікція. Жовчний, але справедливий В. В. Набоков не даремно казав, що культивована в Україні і оспівана сотнями одеських рифмоплетів «біла акація» - насправді всього-на-всього псевдо акація, до того ж американська. Виходить, що лейтмотив міста, що виплескується з боєм думських курантів, глузує не тільки з простодушних туристів, але і з нас самих.