 Прилучани часто курсують маршрутом Прилуки-Київ. Мають багато взаємозв`язків з українською столицею, через роботу навчання, чи виїжджають на відпочинок. Але, на жаль, багато хто вважає, що Київ є російськомовним, тому одразу по приїзді починає спілкуватися російською. І якраз тут стає очевидним те, що людина хоче приховати. Бо за російською мовою людина ховає своє провінційне походження і невпевненість у правильній українській мові. А от корінні кияни-культурники, якраз навпаки, спілкуються українською. І не тому, що це нові популярні віяння, а лиш через те, що бути україномовною для української столиці є історично природнім. Про що якраз і написане це дослідженя Максима Славінського, ще до 1945 року. Думаю воно буде пізавально-корисним для багатьох.
«Київські передмістя тоді й довго ще потім, як я в тому переконався за студентських часів, жили у майже цілком непорушному колі традиційного українського побуту, де збереглися залишки традицій, мабуть, князівського періоду нашої історії. Мені довелося бачити хлоп'ячу гру з різними приказками, що в них згадувалось ім'я легендарного героя — Кожум'яки Володимирського епосу.Але і в Старому місті серед українського населення, — а його там було не менше, а може, більше за 90% — панував ще своєрідний патріархальний лад життя. Були це головним чином середні верстви - чи то давні від батьків і дідів кияни, чи наїжджі, з села, але жили вони всі однаковим способом. І цей спосіб не мав майже нічого спільного з характером життя неукраїнських міст. Ми самі того, очевидно, не помічали, але на москвинів, що потрапляли до Києва, це робило дуже сильне враження. Та й мені самому, коли я вже дорослою людиною вперше попав до Москви та інших більших московських міст, здалося, що я виїхав на дуже далеку і мало мені знайому чужину.
Із зовнішнього боку київське життя не подібне було до селянського. В помешканнях стояли міські меблі — м'які крісла, віденські стільці, різного роду столи й столики тощо. Але прикраси були ті самі, що й по всій Україні. Вишиті обруси на столах, рушники на образах і на стінах, скрізь килими старого українського типу, різні вінки й віночки, зимою переважно з безсмертників. Снідали, обідали, вечеряли майже в ті самі години, що й на селі, та й сама їжа була більш-менш така сама. Ті самі борщі та борщики, той же сорт відомої нам печені, ті самі вареники й варениці, ті самі налисники й сирники із сметаною, ті самі галушки, що їх тут називали «кльоцками»; на закуску перед обідом чи вечерею та сама таранька, оселедець чи ковбаса з часником.
Майже на всіх сходинах знайомих та приятелів розмови переривалися співами. Співали соло й хором — бо всі знали багато українських пісень, таких, як «У Києві на риночку», «Ой що ж то за шум учинився», «Жила вдова на Подолі» тощо. Не цуралися й таких, як «Гей, не дивуйтесь, добрії люди», або навіть отої революційної, як на той час, — «Грай которий на бандуру», що в ній так нечемно згадувалася російська цариця Катерина II, або співали вже зовсім революційну «А вже літ із двісті, як козак в неволі». І співали це всі, і старі, і молоді, жінки й чоловіки, іноді, в залежності від змісту пісні, сміючись до сліз, іноді заливаючись справжніми сльозами. А коли ці сходини сполучені були з танцями, то закінчувались вони майже неодмінно козачком та метелицею. Козачка танцювали молоді люди, але від участі в метелиці не відмовлялися і старші, а про дітей нема що й казати.
Вдягалися по-міському, але і в одежі виразно відбивався український характер, Мережані блюзки в панночок нагадували вишивані сорочки селянських дівчат. Любили вони теж намисто, особливо коралі, а коли з якоїсь причини були не в капелюшках, тільки покривали голови хустками, то робили це зовсім так само, як селянські дівчата. Так само і хлопці, хоч і носили Міські піджаки, але кохалися у вишиваних сорочках із синьою або червоною застяжкою замість краватки, в солом'яних капелюхах, смушкових шапках і таке інше. Майже кожний хлопець і кожна панночка в своїм гардеробі мали повний український стрій. До речі, коли той чи інший хлопець трохи подобався панночці, то вона йому, звичайно, дарувала якусь сорочку, що сама вишивала. Це робилося цілком одверто, бо поза тим не було жодних, так би мовить, матримоніальних планів, а було лише знаком симпатії. Я застав ще той час, коли це все робилося автоматично, без натяку на яку-будь національну маніфестацію, бо бачив я і поліціянтів у вишиваних сорочках. Згодом, з наступом русифікації, це стало, до певної міри, відзнакою українства і викликало незадоволення вищої київської адміністрації. Ще пізніше, однак, самі українці стали подекуди висміювати «вишиваний патріотизм», але це останнє почалося тоді, коли український патріотизм знайшов інші тверді ознаки, що тієї вишиваності вже не потребували.
Те саме можна сказати про всі сторони київського побуту. Так, наприклад, старовинні наші церковні обряди були в Києві вже порушені більшою мірою, ніж те сталося по селах, але дещо все-таки залишилося, почасти навіть у таких церквах, як Лаврська, Михайлівського монастиря чи Софіївська. А в деяких малих церквах, що стояли в глухих закутках на Подолі чи деінде, були ще навіть священики, які ні за що в світі не хотіли під час хрещення відмовитися від старовинного обливання, боячись втопити дітей, занурюючи їх у воду цілком, як то робили московські попи. Щодо нашого бабинця, то він фактично ще існував у багатьох менших церквах. Так, коли вперше тітка повела мене до Скорбящої Божої Матері, то, ввійшовши досередини, повела була й мене до бабинця, в якому справді стояли самі жінки. Я запротестував, кажучи, що малі хлопці мають стояти посеред церкви. Тітка посміхнулась, але не противилась, і я пішов насередину, де й замішався з купою дітей, що їм, як на мою сільську уяву, і годилося стояти окремо від жінок і чоловіків.
Так само було і зі святочними звичаями. Різдво святкувалося так само, як і на селі. Ходили з колядками і навіть «со звіздою». На Новий рік знайомих своїх засипали збіжжям, а діти носили своїм хрещеним батькам різного роду пакунки. Великодні столи з бабами, пасками, мазурками, поросятами, індиками, крашанками й писанками та різноманітними напоями чекали гостей кілька днів, аж тиждень включно. Прориву на цьому фронті зовсім не було, навпаки — всі київські за-(йди, без винятку, перейняли собі цей звичай і старанно дбали про те, щоб не відставати від українців. Але вони не вміли собі засвоїти одного, а саме — не знали, скільки і чого треба їсти й пити так, щоб за один день можна було відвідати якнайбільше знайомих родин. І траплялося з ними так, що після другої-третьої візити їх доводилось відвозити додому, бо були вже вони з Великоднем зовсім «готові», в той час як українці після десятої візити діставалися до одинадцятої, та іноді й далі.
Одначе на дитячому великодньому фронті прорив був уже дуже великий. Не було де гратися крашанками, не співали веснянок, не танцювали «Перепілоньки», ні «Заїньки», а що найгірше— ні в одній із церков не дозволялося хлопцям дзвонити в дзвони. Коли я перед першим у Києві Великоднем спитався у дітей, в якій церкві вони дзвонять, то вони тільки руками махнули: ніде вже не пускають хлопців на дзвіницю. Для мене це була дуже прикра новина, бо вдома я вже дуже добре впорувався з меншими дзвонами, з трьома разом.
Там само гарно відзначалися й інші весняні свята, а на Зелені свята всі ворота й будинки, крім головних вулиць, були прикрашені клечанням, і всі помешкання пахли татарським зіллям, полином тощо, що їх дівчата-молочниці приносили зі Слобідки напередодні свят. Однак осінні свята, як-от Маковій та обидва Спаси, вже не мали того характеру, як до них ми звикли на селі, бо грушки і яблука та інші овочі кияни вже й тоді їли, не чекаючи на дозвіл духовних осіб.
І не тільки всі вказані сторони побуту, але, так мовити, цілий внутрішній етикет життя, родинних і товариських взаємин, по суті, був такий самий, як і на селі. Цей український характер побуту був властивий Києву не тільки для 1870-тих років, але й для пізнішого часу, коли місто залите вже було всякими зайдами, головно москвинами. Більш за те, зайди тт, певною мірою, у Києві українізувалися, наподоблюючи киян у своєму побуті. Так, вони перейняли великодній культ, почасти і різдвяний, на вулицях не кричали, але, що найцікавіше, переставали в Києві вживати отієї поганої лайки, що її можна було постійно, вдень і вночі, чути майже по всіх вулицях Москви, Петербурга та інших московських міст, а їхні діти часто вже ставали зовсім українцями, навіть свідомими, — такі сильні були впливи українського оточення!
І пояснюється це дуже просто: зустрічалися дві національні стихії -— українська й московська, і перша з них культурно була значно глибша й вища за другу. В цій площині москвинам не було чого протиставити українським впливам, і вони, хотіли чи не хотіли, підлягали їм.
Цим високим рівнем української національної стихії пояснюється і те, що українців дуже тяжко зденаціоналізувати, навіть тоді, коли вони й не свідомі своєї національності. Українці втрачають свою національність лише на Заході, живучи серед якоїсь нації високого порядку, та й то тільки тоді, коли вони розпорошені в чужому оточенні. А там, де є хоч невелика українська колонія, денаціоналізація наступає десь, може, в третьому-четвертому поколіннях. На Сході серед українських колоністів це явище майже не має місця. Мені, наприклад, довелося в Саратовській губернії відвідати чисто українське село, що майже не відрізнялося виглядом, побутом і навіть мовою від села полтавського чи київського, а воно, там над Волгою, існувало біля 150 літ, як маленький острів серед великого чужонаціонального оточення, та ще й, до того, й дуже близько від самого міста Саратова. Єдиною уступкою, що її українці там зробили тому оточенню, було те, що більшість з них, особливо ті, яким доводилось у справах часто відвідувати Саратов, зовсім добре володіли російською мовою, а для того, щоб їх там не пізнавали, розмовляли по-московському, бо «хохлів» там не любили. Цей маскарад, одначе, не завжди їм допомагав, бо їх пізнавали за манерами та поведінкою.
Найбільший прорив національної стихії в Києві того часу припадав на мовний фронт. Справа ця вже тоді дійшла до тієї небезпечної стадії, коли населення в масі своїй перестає бути одномовним, а засвоює, поруч із рідною мовою, ще одну, чужу, для різного роду життєвих потреб. Тодішній Київ був уже двомовний. Щоправда, московська мова київського населення мала, скажімо, для московського вуха жахливий характер. Згадую, з цього приводу, такий епізод. До Києва вперше в житті приїхав один дуже видатний історик з Москви. Як подобає товаришеві з фаху, відвідав він Володимира Антоновича і в розмові з ним спитався: «Знаєте, я не вмію означити київської мови, — ви, як місцева людина, допоможіть мені, скажіть, якою мовою говорять у Києві, — «русскою», чи «малорусскою»?» — Володимир Антонович усміхнувся і сказав: «Тепер у Києві не говорять ні «русскою», ні «малорусскою», а говорять «мало по-русски».
До цього національного прориву спричинилося насамперед, що українська мова на той час була якнайгостріше заборонена в яких-небудь публічних виявах чи то урядових, чи навіть приватних. Ганебний царський указ з року 1876-го заліг непереможною колодою на шляху розвитку української літератури.
 Але з тим усім можна було б якось впоратися, коли б в Україні була якась школа з викладовою рідною мовою. Але такої школи не було, і ця обставина якнайбільше вплинула на те, що українське населення Києва, і не тільки самого Києва, дуже швидко стало двомовним, а тому й зовсім стало відходити від рідної мови.»
Максим Славінський, 1868-1945 — український громадсько-політичний діяч, поет-перекладач, дипломат, публіцист, націонолог. Народився у селі Ставищі на Київщині в селянській родині. Після революції жив у Празі, де у 1945 був заарештований НКВДистами і запроторений до київської тюрми. Там він і помер.
Газета "Пост Поступ", №9 (29) жовтень 2008 р. |
