Я пам’ятаю Прилуки, коли тут жило вісімдесят тисяч людей. Той період, на жаль, в минулому. Я ж тут провчився десять років у школі-інтернаті. Мої спогади про Прилуки — це спогади дитинства. І як кожні такі спогади торкаються струн душі.
Прилуки варті відродження історичної пам’яті, як-от встановлення пам’ятників Шевченкові та Яковченку. Але тут виникає питання: хто ті пам’ятники поставив?. Це однією людною зроблено. З її власної ініціативи. А людей, котрі мають непогані статки, у Прилуках набагато більше.
Це велика проблема пострадянського суспільства — рівень внутрішньої культури забезпечених людей. Людина має відчувати, що саме вона дбає про благополуччя землі, на якій живе. Я хотів би, щоб ті імпульси, які йдуть від однієї людини, ширилися й передавалися іншим. А це насамперед, бажання робити добро для своїх же людей.

Меценатство популярне у цивілізованих країнах. Державні кошти на дорогі проекти не виділяються.
До речі, меценатство як вдала форма вкладення прибутків у культуру, має міцні історичні традиції на Чернігівщині загалом, і на Прилуччині зокрема. Ті ж Тарнавські, Галагани. і до Скоропадського. Ось, наприклад, рукотворний Тростянецький парк. Він же створений не для отримання прибутку.
Прилучанам бажаю щоденної твердої віри в те, що ми будемо жити краще. І будемо жити краще обов’язково. Бажаю переконаності в тому, що ми громадою можемо багато чого зробити. Ці зміни повністю залежать від нас.