Князюванє Ярослава можна назвати продовженєм Володимирового, як що до відносин київського князя до підвласних земель, так і що до змагань о розширене на Руси нових засновків житя, внесених християньством.
Ярослав являє ся вперше в істориї бунтівником проти свого вітця. Після переказу літописи князював Ярослав у Новгородї яко підручник київського князя і збирав з новгородської землї три тисячі гривен, з котрих дві тисячі мав відсилати в Київ свому вітцеви. Ярослав перестав присилати сї гроші і розгніваний отець збирав ся з війском покарати непокірного сина. Ярослав утік у Швецию найняти затяжцїв проти вітця. Смерть Володимира спинила війну. Зваживши тодішні обставини, можна однак припустити, що були ще глубші причини незгоди між сином і вітцем. Діти Володимира були від ріжних материй.¹⁾
Володимир любив з усїх синів найбільше Бориса. Разом з його меншим братом Глїбом називають його наші літописи сином „болгаринї", а інші пізнїйші вісти сином грецької царівни. Наші історики, бажаючи сполучити сї вісти, припускають, що царівна, віддана замуж за Володимира Сьвятого, не була рідна а стрийна сестра грецьких імператорів, дочка болгарського царя Петра. Чи вона була стрийна сестра Василя і Константина, чи рідна — доси не рішено, але на всякий случай дуже імовірно, що Борис і Глїб були дітьми тої царівни; Володимир яко християнин давав їм перёд між іншими синами і вважав їх більш правесними родом, раз що з їх матїрю звінчав ся по християнськи, а друге що вони визначались походженєм по матери з царської крови.
Володимир, розмістивши синів по землях, держав Бориса близько себе, явно бажаючи передати йому по собі київське князівство. Тому-то, як видно, зброїв ся Ярослав проти вітця, яко старший літами від Бориса, а тим більше з того поводу зброїв ся Сьвятополк, старший літами від Ярослава. Літописи називають Сьвятополка сином монахині грекині, жінки Ярополка, котру Володимир взяв собі по братї, як говорять, вагітною, і тому не відомо, чи Сьвятополк був сином Ярополка чи Володимира; та чи в однім чи в другім случаю Сьвятополк був віком найстарший з усїх інших синів Володимира. Смерть не допустила Володимира до війни із сином. Бориса тодї не було у Києві: отець виправив його на Печенігів. Бояри, прихильні Борисови, скривали три днї смерть Володимира, здає ся до того часу, поки міг вернути Борис; однак не діждавшись Бориса, були приневолені похоронити Володимира. Сьвятополк нахилив до себе Київлян дарами і хитрощами; вони признали його київським князем: хоч старшиньство по родї давало йому право на князюванє, однак потреба ще було потвердженя і згоди народу, особливо тоді, коли були інші претенденти. Положене його однакже й мимо того не було сильне. Куплена прихильність Київлян могла легко змінити ся. Дїти християнської царівни мали перед ним моральне першеньство, могли крім того призвати чужинців, а особливо Борис міг в кождім случаю бути для нього небезпечним суперником. Сьвятополк позбув ся обох, піславши тайних убийцїв. Бориса убито на берегах Альти, недалеко Переяслава; Глїба — на Дніпрі, недалеко Смоленьска.
То довелось і третьому братови, Сьвятославови деревлянському, котрий, почувши про небезпеку, утікав в Угорщину, однак його дігнали в Карпатських горах і убили. Двох перших опісля причислили до збору сьвятих: опис їх смерти послужив предметом до реторичних повістей. Тих князів вважали довго покровителями княжого роду і оборонцями руської землї, так що багато побід Русинів над чужинцями приписувано прямому вмішаню сьвятих синів Володимира. Третій брат Сьвятослав не дізнав такої чести, мабуть тому, що перших вивисшало в очах Церкви походженє від матери, котра принесла з собою християньство на Русь.
Ярослав не знав нічого про смерть вітця і привів у Новгород Варягів та розставив їх по дворах.²⁾ Заходцї стали розпустувати; та проти них сприсягли ся і повбивали Варягів у дворі якогось Поромони. Ярослав, з пімсти за то, завізвав до себе в Раком (близько Новгорода, за Юрєвим монастирем) виновників сприсяженя нїби для угощеня і казав їх повбивати. Слідуючої ночи потім прийшла - до нього вість від сестри Предислави про смерть вітця і убийство братів. Тоді Ярослав явив ся на віче (народні сходини), жалував за свій віроломний поступок з Новгородцями і спитав ся їх, чи годять ся йому помочи. «Хоч ти, княже, повбивав наших братів, однак ми можемо за тебе бороти ся», відповіли йому. Новгородцї мали вирахованє в тім, помагаючи Ярославови; на них тяжила зависимість від Києва, що мала стати ще тяжшою за Сьвятополка, судячи по його жорстокости; Новгородців обидило також горде поводженє Київлян, що вважали себе панами. Вони піднялись за Ярослава, та разом з тим піднялись і за себе, і не помилились у вирахованю, бо потім Ярослав, обовязаний їм за свій успіх, дав пільготну грамоту, що визволяла їх від прямої власти Києва і вернула Новгородови з його землею давну самостійність.
Ярослав виступив у похід проти київського князя в 1016 році з Новгородцями, котрих літописець числить до 40.000; з ним було також до 1.000 Варягів під начальством Еймунда, сина норвеґського князя Ринґа. Сьвятополк виступив проти нього осеню з Київлянами й Печенігами. Неприятелї стрітили ся під Любечом і довго (після лїтописий три місяці) стояли оден проти другого на противних берегах Днїпра; анї одні, анї другі не сьміли перші переправити ся через ріку; наконець Київляни роздратували Новгородців зневажливими насьмішками. Сьвятополків воєвода виїхав наперед і кричав: «Ах, ви сякі-такі теслї, чого ви прийшли з тим хоромцем (будівничим); от ми заставимо вас покласти нам хату!» — «Княже», закричали Новгородці, „як ти не підеш, то ми самі ударимо на них!" і вони перевезли ся через Дніпро. Ярослав знав, що оден з воєводів київських йому прихильний, і тому післав до нього в ночи отрока і казав йому так натякнути: «Що робити? меду мало варено, а дружини багато». Київлянин відповів: «Хоч меду мало а дружини багато, то на вечер треба дати». Ярослав зрозумів, що в сю ніч треба напасти, і виступив до бою, а дружинї своїй дав такий приказ: «Повяжіть свої голови платками, щоби відріжнити своїх!» Сьвятополк заложив свій табор між двома озерами і, не сподїючись нападу, цілу ніч пив і веселив ся з дружиною. Новгородці несподівано ударили на нього. Печенїги стояли за озером і не могли помочи Сьвятополкови. Новгородцї притиснули Київлян до озера. Київляни кинулись на лїд, але лїд був ще тонкий і багато втонуло в озері. Побитий Сьвятополк утік у Польщу до свого тестя Болеслава, а Ярослав війшов до Києва.
Болеслав, званий Хоробрим, бажав розширити своє польське володарство. Він побачив добру нагоду вмішати ся в усобицї руських князів для своїх користий, і в 1018 роцї пішов разом із Сьвятополком на Ярослава. Ярослав випередив неприятелїв, виступив проти них на Волинь і стрітив ся з ними на берегах Буга. Тут знов повторив ся руський звичай дратувати неприятеля. Виховник і воєвода Ярославів, Будий, їздив по березї і кричав, указуючи на Болеслава: «От, ми тобі тріскою проколемо черево твоє товсте». Не стерпів такої зневаги хоробрий Болеслав: «Коли вас не доторкує така догана», сказав до своїх, «я сам оден згину!» і кинув ся в брід через Буг, а Поляки за ним. Ярослав не був готовий до. бою, не видержав напору й утік з чотирма із своїх людий у Новгород.
Болеслав заволодів Києвом та не звернув його Сьвятополкови, але засїв у нїм сам і приказав розмістити свою дружину по містах. Київ мав багато принадного для войовників. Данина з підвласних руських земель збогачувала сей город; торговля з Грециєю і Сходом громадила в нїм плоди тодішньої просьвіти. Жити в нїм було весело. Болеслав хотів, підчас побуту в Києві, правити своєю державою і висилав відтіля посольства в західну і східну імперию. Але такий поступок скоро роздратував Сьвятополка і Київлян. Сьвятополк став у своїм князюваню підручником чужого володаря, а Поляки почали поводити ся з Київлянами, як пани з невільниками. Тодї почали Русини в порозуміню з Сьвятополком убивати Поляків. Розміщені по городах Поляки не могли собі помочи. Болеслав утїк, але вспів забрати з собою княже майно і Ярославових сестер. Він перше сватав одну із сестер Ярославових, Предиславу, але йому відмовлено. Тепер взяв він її до себе насильно з пімсти.
Тим часом Ярослав квапно прибув у Новгород і хотів дальше утікати за море. Та новгородський посадник тогдїшнїй Коснятин, син Добринї, не пустив його і велів порубати судна; Новгородці кричали: «Будемо ще битись за тебе з Болеславом і Сьвятополком». Наложили поголовну данину, з кождого чоловіка по чотири куни — старости платили по 10 гривен, а бояри по вісїмнайцять,³⁾— наняли Варягів, зібрали багато затяжцїв і виправили ся на Київ.
Сьвятополк, позбувши ся Болеслава віроломним способом, не міг уже більше на нього надіятись. Не в силї удержати Київ, Болеслав усе-таки заняв червенські городи, що забрав був від Польщі Володимир. Сьвятополк звернувся до Печенігів: на поміч Київлян, як видно, він також не числив. Ярослав став на березі Альти, на тім місці, де убито брата його Бориса. Там в одну з пятниць 1019 року, із сходом сонця, відбув ся крівавий бій. Сьвятополк побитий утїк. Після переказу нашої літописи найшов на нього якийсь дивний страх; він так ослаб, що не міг сидіти на кони, і його несли на ношах. Так приспів він до Берестя. «Утікаймо, утікаймо, за нами гонять!» — кричав в нестямі. Отроки, що з ним були, посилали розвідатись, чи не гонить хто за ними; та нікого не було, а Сьвятополк усе кричав: «От, от, гонять, утікаймо!» і не дав стати анї на хвилю; та загнав ся десь „у пустиню між Чехів і Ляхів", і там закінчив житє. «Могила його в тім місці і до сього дня», говорить літописець «і з неї виходить смрід».⁴⁾ Память Сьвятополка покрила ся неславою між нащадками і при нїм остало в істориї прозвище „Окаянного".
Ярослав засів на столі⁵⁾ в Києві і був приневолений видержати борбу і з іншими свояками. Полоцький князь Брячеслав, син брата його Ізяслава, в році 1021 напав і ограбив Новгород, взяв у полон багато Новгородців та вернув у Полоцк; але Ярослав дігнав його на ріці Судомирі, відбив новгородських полонників, відняв грабіж з Новгороду, а потім помирив ся з ним і відступив йому володарство над Витебском і Усьвятом.
В 1023 році довелось Ярославови бороти ся з братом Мстиславом. Сей князь, після давних вістий дужий тілом, краснолиций, з великими очима, відважний у бою, щедрий для дружини, дістав від вітця уділ у далекій Тмутороканї, прославив ся богатирською сьмілостю а особливо поєдинком з касожським князем Редедею, що довго задержав ся в памяти на Руси і був улюбленим предметом старинних пісень. Русини з тмутороканської области, часто воювали з сусідами своїми Касогами. Князь касожський, іменем Редедя, завізвав Мстислава до поєдинку з тою умовою, що хто з них у борбі буде витязем, той забере майно, жінку, діти і землю звитяженого. Мстислав приняв завізванє. Редедя був ростом велитень і незвичайно сильний; Мстислав знемогав у борбі з ним, та помолив ся до пресьв. Богородиці і пообітував збудувати в єї імя церкву, коли переможе свого ворога. Після того зібрав він усі свої сили, звалив Редедю на землю і зарізав ножем. Після умови забрав потім Мстислав його майно, жінку і дїти, наложив на Касогів данину і збудував у Тмутороканї церкву в імя пресьв. Богородиці з вдяки, що помогла йому в небезпечній хвилі. Сей то князь-богатир підняв ся на свого брата Ярослава з підвласними йому Касогами і прикликав на поміч Хазарів. Спершу, користуючись від'їздом Ярослава в Новгород, хотїв було заволодіти Києвом, та Київляни його не приняли; силою їх покорити, здає ся, він не хотів або не міг. Ярослав візвав ізза моря Варягів. Примітити треба, що тодішні князі майже все в усобицях були приневолені взивати яких-небудь чужинців. Так було й тепер. Візваними Варягами проводив Якун (Гакон) котрого тим затямили собі на Руси, що мав золототканий плащ. Ярослав і Мстислав вступили до бою в сїверській землї недалеко Листвена. Була ніч і страшенна буря. Бій був завзятий. Мстислав виставив проти Варягів Сіверян; Варяги перемагали Сіверян, але на Варягів кинув ся відважний князь Мстислав із своєю сьмілою дружиною — і Варяги стали втікати; Якун втеряв навіть свій золототканий плащ. Оглядаючи рано боєвище, говорив Мстислав: «Ну, як тим не радуватись! Тут лежить Варяг, там Сіверянин, а своя дружина ціла!» Руські князї ще довго проявляли своє давне значінє яко проводирі воївних ватаг, і тілько християньство мало-по-малу замінило їх в управників земель.
Витязь не воював дальше з братом. Він післав Ярославови, що втїк у Новгород, таке слово: «Ти старший брат, сиди в Києві, а мені най буде лівий бік Дніпра!» Ярослав був приневолений згодити ся, Мстислав вибрав собі столицею Чернигів і заложив там церкву сьв. Спаса. З того часу братя жили між собою душа в душу і, користуючись безсильностю наслїдника Болеслава Хороброго, Мечислава, привернули в році 1031 Червенські городи (Галичину), що заняв був Болеслав; тодї привів Ярослав з Польщі багато полонників і поселив їх у себе над берегами Роси; Мстислав також дістав полонників для поселеня в своїм удїлї. Таким робом у людність київської землі вливало ся між іншими польське народне живло.
В році 1036 умер Мстислав на ловах. Він не лишив по собі дїтий. Удїл його дістав ся Ярославови, і з того часу київський князь остав до смерти самовластцем руських земель, крім полоцької землї. Жив ще крім нього оден син Володимира Сьвятого, Судислав, у Пскові, та Ярослав за якусь-там провину, зараз по смерти Мстислава посадив його в тюрму в тім-же Пскові, і нещасний сидів там аж до смерти Ярослава. Спершу Ярослав сам часто заїздив у Новгород і проживав там довше, а в неприяві его правив посадник. Коснятин, син Добринї, що не пустив Ярослава втікати за море, стягнув опісля на себе гнїв князя; його заслано в Ростов, потім убито в Муромі. В році 1038 Ярослав посадив у Новгороді сина свого Володимира, а по його смерти в 1052 році сина свого Ізяслава, і з того часу в Новгороді постійно вже були осібні князі; особливо в перших часах вибирано старших синів київського князя.
Ярослав розширив обшир Руси завойованєм нових земель. Крім прилуки черв енських городів, забраних від Польщі, він щасливо воював з Чудю і 1030 р. заложив у чудській землі город Юриев, названий так після християнського імени Ярослава, котрий у хрещеню одержав імя Юрия. В 1038-ім і 1040-ім р. виправляв ся він на Ятвягів і Литву і наложив на них данину. Червенські городи все ще були спірною обширю між Польщею і Русю, та Ярослав укріпив їх при Руси тим, що помирив ся і споріднив з польським князем Казимиром. Ярослав віддав за нього свою сестру. Казимир замісць віна⁶⁾ звернув вісімсот руських полонників, що колись забрав Болеслав: в тих часах цінили дуже людий, бо недоставало рук потрібних для обробленя поля і оборони краю. Дуже імовірно, що тодї Казимир відступив руському великому князеви наконечно і червенські городи, а за те Ярослав допоміг йому заволодіти Мазовією. Не так щасливо закінчилась Ярославова морська війна з Грециєю, остання в руській істориї. Між руськими купцями і Греками повстала суперечка, в котрій убито одного Русина. Ярослав вислав 1043 р. проти Византиї сина свого Володимира і воєводу Вишату, та буря розбила руські судна і викинула на берег Вишату з шість тисячами войовників. Греки окружили їх, взяли в полон і привели в Царгород. Там Вишатї і многим Русинам викололи очи. Але Володимир відбив на морі щасливо напад грецьких суден і вернув до рідного краю. В три роки заключено мир; слїпцїв випустили з усїма полонинками, а для скріпленя спокою грецький імператор Константин Мономах віддав дочку свою за сина Ярослава, Всеволода. Не одно се було споріднене Ярослава з чужоземними самовластцями свого часу. Одна дочка його, Єлисавета, була за норвеґським королем Гаральдом, що лишив навіть нащадкам стихотвір; в нїм осьпівує свої воєнні виправи і жалує ся, що красавиця руська холодна до нього. Друга дочка Анна вийшла за француського короля Генриха І., і в новій вітчинї приступила до римсько-католицької Церкви, що тоді тілько-що відпала від єдности із східною. Сини Ярослава (мабуть Вячеслав і Сьвятослав) були жонаті з німецькими княжнами.
Ярослав більш усього лишив по собі память в істориї України своїми ділами внутрішнього устрою. Не дармо підчас борби із Сьвятополком Київляни називали його «хоромцем», охочим до будованя. Дїйстно мав він пристрасть до будованя. В 1037 р. напали на Київ Печенїги. Ярослав був у Новгородї і поспішив на полудне з Варягами і Новгородцями. Печенїги страшенною силою підступили під Київ але їх розбито на прах. (З того часу вже набіги їх не повторялись. Часть Печенїгів поселила ся на Українї, і ми в пізнїйших часах бачимо їх на рівнї з Русинами у військах руських князїв). В пам'ять сеї подїї збудував Ярослав церкву сьв. Софії в Києві на тім місцї, де точив ся завзятий бій з Печенїгами. Церкву сьв. Софії будували грецькі будівничі і украшали грецькі митцї. Мимо пізнїйшої перебудови і прибудови ся церква доси може служити взірцем византийського будівництва тогочасного не тілько на Українї але й в усій Европі. У нас се одинока будівля XI-ого віку, що зберегла ся в порівнаню в більшій цїлости. В первіснім своїм видї була се подовгаста камінна будівля, зложена з величезних цегельних плит і почасти дикого каменя; довга на 52 аршинів а широка около 76 аршинів. Висока була від 60 до 70 аршинів. На північній, західній і південній сторонї були зроблені камінні хори, піддержувані товстими стовпами з трема арками внизу і вверху на південній і північній сторонї; олтар тричастний, півкруглий з вікнами, а поруч него були дві каплицї. Будівлю освічувало п’ять бань, з котрих найбільша була над серединою церкви, а чотири над хорами. Олтарні стїни, олтарні стовпи і головна баня були украшені мозаїкою, а інші стїни стінною живописю.⁷⁾ З верха церква була обведена присїнком, з котрого на двох сторонах, південній і північній, провадило двоє крутих сходів на хори. На тих сходах були намальовані зображеня ріжних случаїв з житя сьвітского, як то: княжих ловів, княжого суду, народних забав і т. п. (Сі фрески є доси, хоч троха підправлені).
Крім сьв. Софії Ярослав збудував у Києві церкву сьв. Ірини (тепер уже єї нема), монастир сьв. Юрия, розширив Київ з західної сторони і поставив так звані Золоті Ворота з церквою Благовіщеня над ними. З його наказу збудував у Новгороді син його Володимир 1045 р. церкву сьв. Софії на взір київської, хоч меншу розмірами. Ся церков стала головною сьвятинею Новгороду.
Часи Ярослава визначали ся розповсюдженєм християнської релігії по всій Україні. Тодї вже виросло поколїнє тих дїтий, котрих Володимир віддавав на книжну науку. Ярослав в тім зглядї продовжав діло свого вітця; по крайній мірі маємо вість, що він у Новгороді зібрав 300 дїтий у старостів і попів і віддавав їх «учити ся книгам». У Суздальській землі в 1024 р. сам Ярослав боров ся проти поганьства. Повстав у сій стороні голод. Ворожбити навчали людий, начеб то старі баби скривали у себе жито і всякий достаток. Нарід зворушив ся і кілька женщин убито. Ярослав прибув у Суздаль, покарав ворожбитів і прихильників їх засадив у вязницї і навчав нарід, що голод се кара Божа а не походить від чародійства старих. Християньство сильнїйше стало ширити ся в сій землі між Мерю. Найглибше вкорінилась нова віра в Києві і тому там будували оден монастир за другим. Помножене епископских катедр вимагало установи головної катедри над усїма або митрополії. Ярослав положив початок руській митрополії разом з будовою сьв. Софії. Першим митрополитом за Ярослава являє ся Теопемпт, що посьвячував в 1039 р. Десятинну церкву, котру на ново перебудував Ярослав.
В р. 1051 замісць Теопемпта поставив був собор руських епископів Іляріона, родом Русина, чоловіка замітно ученого на свій час, як показує збережений по нїм твір "О благодати і законі". Сам Ярослав любив читати і бесідувати я книжними людьми; він зібрав знавців і поручив перекладати з грецького на руський язик ріжні твори духовної основи і переписувати вже переложені: таким робом зложив ся книгозбір, котрий Ярослав велів берегти в сьв. Софії. Київський князь, як видно, наміряв осьвятити в очах народу свій княжий рід і в тій цїли, утвердивши ся в Києві, і перенїс тіло Глїба і положив поруч тіла Бориса у Вишгородї: з того часу вони стали притягати до себе нарід на поклони; говорили, що тіла їх були нетлінні і що коло їх гробу слабі видужували. В 1044 р. відбув Ярослав дивний обряд: він приказав викопати з землі і хрестити в Десятинній церкві кости своїх дядьків Олега і Ярополка а потім похоронити їх у церкві.
Ярослав дав почин до збірника давних законів під назвою «Руської Правди». Сей збірник зберіг ся в кількох ріжних, то більше то менше повних редакциях; містить він Права, установлені в ріжних часах і місцях, чого не можна докладно означити. До нас дійшла одна із старших редакций і не сягає раньше як до кінця ХIII-ого віку. Неперечно декотрі із статий уложено за синів і внуків Ярослава, про ідо прямо сказано в самих статях. Учені уважають перші сїмнайцять статий того збірника приналежними часам Ярослава; однак годі заперечити, що мабуть і многі із слїдуючих статий первісно відносять ся до йогож часів. Головним предметом установ Ярославових — случаї обид і шкід, наношені одними лицями другим. Загально, як за убийство так і за скалічене і побите вільна була пімста; за убийство міг законно мстити ся брат за брата, син за вітця, отець за сина і братанич за дядька. Колиж не було пімсти, тодї платили князеви «виру», ріжних розмірів, відповідно якости обиди і стану обидженого; таким робом за убийство всякого вільного чоловіка платили 40 гривен, а за княжого мужа 80. Мабуть до часів Ярослава можна віднести постанову про «дику виру», котру платила князеви вся громада або верв (від верівки, котрою обмірювано приналежну громадї землю) в тім случаю, коли на землі громадській доконано убийства, а не можна було пошукувати на убийцї.
Коли хто найшов у кого-небудь украдену свою річ, міг її зараз узяти, наколи попередно обявив про крадіж на торзї; а як не обявив, повинен вести злодія на звід, т. є висліджувати, якою дорогою дістала ся йому та річ. Такого порядку держали ся в справі збігця або вкраденого холопа. Коли обжалований випирав ся, діло рішали судом з 12 вибраних людий.
Ще перед смертю розмістив Ярослав по руських землях своїх синів. У Новгородї був старший син його Володимир, що вмер ще за житя вітця в 1052 р. В Турові був другий син Ярослава, Ізяслав, котрому отець по смерти Володимира віддав новгородське князівство і назначив по своїй смерти київське; в Чернигові Сьвятослав, у Переяславі Всеволод, у Володимирі Волинськім Ігор, а в Смоленську Вячеслав.
Ярослав умер 20. лютня 1054 р. на руках улюбленого сина Всеволода і похований у церкві сьв. Софії в мраморній домовинї, що зберегла ся до сеї пори.

1) Одні літописні вісти називають Ярослава сином Рогнїди, та інші противорічать сему і подають, що Володимир мав від нещасної княжни полоцької одного тілько сина Ізяслава і відпустив Рогнїду з сином у землю єї вітця Рогволода; з того часу потомки Рогнїди князювали осібно в Полоцку і між ними й потомством Ярослава була ненастанна родова неприязнь, котру піддержували перекази про їх предків. З роду в рід переходив такий переказ, що Володимир, дождавшись з Рогнїдою сина Ізяслава, її покинув і дав уводити ся іншим жінкам. Рогнїда покусила ся з мести за свого вітця і за себе убити Володимира в снї, однак Володимир пробудив ся в час і вхопив її за руку в сїй хвилї, коли вона над ним держала ніж. Володимир пелїв їй одїти ся у весільну одїж, сісти в богато пристроєній комнатї і дожидати єго: він обіцяв власною рукою її убити. Але Рогнїда навчила малолїтного сина свого Ізяслава взяти в руки голий меч і, вийшовши на зустріч вітцеви, сказати: „Отче, ти думаєш, що ти тут сам оден!" Володимир зворушений видом сина, сказав: „Хто думав би, що ти тут будеш!" — потім кинув меч і прикликавши „бояр", передав під їх суд свою справу з жінкою. „Не убивай її — сказали бояри — задля єї дитини; поверни їй з сином батьківщину єї вітця". Так оповідає переказ неперечно дуже розповсюджений в даних часах. Внуки Рогволода, памятаючи після переказу сю подію, враждували на внуків Володимирового сина, Ярослава, котрим окрім полоцької землі, що остала ся в руках нащадків Рогволода з материнського боку, дістала ся під управу вся остальна руська земля. Коли є такий переказ, а потверджує його вікове відокремлене полоцьких князів від Ярославового роду, то годі вважати Ярослава сином Рогнїди.
Та яко нерідний брат полоцького князя, вже за житя Володимира відділеного, Ярослав не був рідним братом і других синів свого вітіїя.
2) Варягами (Varingiar) звали ся населенцї скандинавських півостровів, що служили у византийських імператорів і переходили із свого краю в Грецию скрізь руські землі водяною дорогою по ріках від Балтийського моря до Чорного. А що Русини в образі тих людий познакомились із Скандинавами, то перенесли їх станову назву на назву загальну населенцїв скандинавських півостровів. Пізнїйше назва та розширилась у своїм значіню і під іменем Варягів стали розуміти загально західних Европейцїв, подібно як нинї простий нарід називає всіх західних Европейцїв Нїмцями.
3) К у н а первістно куниця, кунина скірка, бо скірки були мірою цїнности річий; відтіль слово куна стало означати монетну одиницю. Гривна — властиво вагова одиниця, але в переноснім розумінь, стала грубою монетною одиницею в родї англійського фунта штерлїнґів. Первістно гривна срібла = фунтови, потім зменшилась = около пів фунта, гривна кун приближно сім з половиною разів менша гривни срібла.
4) Після скандинавських вістий Сьвятополк згинув на межал. Руси, убитий Варягами.
5) 3 того часу про князя, що вступив на князюване, майже все говорить ся в лїтописях, що „він сів на столі". Вислів сей годив ся з обрядом: нового князя дійсно саджали на стіл у головній соборній церкві, що й означало признане його князем із сторони землі.
6) Плата, що дав після давного звичаю жених родичам або братам молодої.
7) Тепер з давної мозаїки остало ся на головнім олтарнім зводї зображенє Богородицї з піднятими руками, а внизу на тій-же стїнї часть Тайної Вечері, а ще низше під нею часть зображень ріжних святих. На олтарних стовпах зображене Благовіщеня; лївобіч Ангел з віткою, а на протиположенім стовпі прядуща Богородиця. Крім того зберегла ся часть мозаїки в банї. Давна стінна живопись в ХVІІ-ім віцї була заштукатурена і на штукатурці були нарисовані інші зображеня, в ХІХ-ім віцї була нова штукатурка відбита, відкрита і підправлена, але не зовсім удачно і в деяких місцях дуже самовільно

За матеріалами книги
"Істория України в житєписях визначнїйших єї дїячів"
Львів, 1918 рік
Мову та стиль тексту збережено