Наша істория про дохристиянські часи темна і переповнена переказами, котрим годї признати неперечну достовірність; а се тому, бо наші перші літописцї писали не раньше другої половини ХІ-ого в. про події, що збули ся в їх краю в ІХ-ім і Х-ім в. З виїмкою немногих письменних грецьких вістий, не мали вони інших жерел, крім устних народник переказів, котрі задля того підлягали видумкам і змінам. Певно можна сказати, що й український нарід, подібно іншим північно-европейським народам, з християньством одержав дїйсні і тривкі основи для дальшого виробленя горожанського і державного житя, без котрих властиво для народу не має істориї. З давних часів східну половину нинішньої європейської Росиї заселяли народи чудського і туркоманського племени, а в західній половині, крім народів литовського і чудського племени, що сягали своїми оселями до балтийського побережа, жили Словяни під ріжними місцевими назвами над берегами рік: західної Двини, Волхова, Дніпра, Припети, Сожі, Горині, Стира, Случи, Буга, Дністра, Сули, Десни, Оки з їх притоками.
Вони жили невеликими громадами, котрих осередком були городи — укріплені місця оборони, народних зборів і управи. Не було ніяких постанов, котрі би лучили племена між собою. Признак державного житя не замічаємо. Князьки управляли словянськоруськими племенами, що вели між собою усобиці і не могли обопільно і одностайно себе обороняти проти чужоземців, тому й часто Орудували ними чужі. Сї племена обожали природу, признавали умову людську силу Предметам і появам зверхньої природи, покланяли ся сонцю, небу, водї, землі, вітрови, деревам, птицям, каменям і. т і., а на основі того обожаня природи складали всякі перекази, віруваня, уладжували сьвяткованя й обряди. Релїґійні їх погляди являлись почасти в видї ідолів, але в них не було нї сьвятинь, нї жерців; тому їх релігія не могла мати признак повсюдности і незмінности. Вони мали неясні погляди про єство чоловіка по смерти; загробний сьвіт уявляли собі продовженєм туземного житя і припускали, що на тім сьвітї як і на сїм одні невольниками, другі панами. Вони віддавали честь умершим прародичам, уважали їх опікунами і приносили їм жертви. Вірили також в чародійство, т. є. знане тайної сили річий, і вельми поважали чарівників та чарівниць, котрі, як їм здавалось, визначались таким знахарством; з тим вязалось багато забобонних звичаїв, як ворожби, шептаня, завязуваня узлів і таке інше. Особливо сильно вірували в тайну могучість слова і така віра виражалась у множестві заговорів, що й доси задержались у народа. Такому духовому розвиткови відповідали роботи для потреб житя. Вони вміли ставити собі деревляні хати, укріпляти їх деревляними стїнами, ровами і земляними насипами, робити судна і риболовні наряди, обрабляти землю, плекати домашні зьвірята, прясти, ткати, шити, приготовляти страву й напитки — пиво, мід, сивуху, — кувати крушцї, випалювати глину на домашну посуду; уживали ваги, міри й монети; мали свої музикальні інструменти; на війну виходили із списами, стрілами а почасти й з мечами. Всьо, що знали, переходило від поколїня до поколїня і розвивало ся дуже помалу, та взаємини з Византийською імпериєю і почасти з арабським Сходом впливали мало-по-малу на осьвіту руських Словян. З Византиї заходило до них християньство. Коли в половині ІХ-ого віку похід Руси на Византию скінчив ся невдачею і буря знищила їх судна, приняли вони хрещене, однак потім поганьство опять взяло верх в їх краю; та й після того багато Русинів було в службі у византийських імператорів у Грециї, приймали там християньство й приносили его до своєї вітчини. в половині Х-ого віку київська княгиня Ольга приняла сьв. хрещене. Однакож були то тілько приготовні появи. За князів так званого Рурикового дому панувало справдешнє варварство. Вони накладали на руські народи дань, підчиняли собі до певного ступня, лучили їх в цілість; але їх власть не мала державних прикмет, тілько наїздничі або розбійничі. Окружали ся вони дружиною, шайкою удальцїв, жадібних грабежу і розбоїв, складали з охотників всіляких племен війско (ратників) і набігали на сусідів, на краї Византийської імпериї, на східні сторони прикаспийські і закавказські. Вони виправляли ся за здобичю. Того домагались і від підчинених народів, що були приневолені платити данину; а чим більше можна було з них брати, тим більше брали. Однакож ті, що брали данину, не приймали на себе ніяких обовязків за ту данину подавати підданим які небудь вигоди. З другого боку князі і їх дружинники дбали тілько про данину і добич і не вводили нічого в житє підданих, не ломали їх обичаїв а лишали їх внутрішній устрій, щоби тілько платили данину й побори.
Такий варварський лад громадського житя зміняє ся з принятєм християнської релігії; з нею перейшли з Византиї — найбільш осьвіченої держави тогочасної — до нас правні і державні розуміня та засновки умової й літературної дїяльности. Принятє християньства було переворотом, що обновив і оживив Русь та вказав їй історичну дорогу.
Сего перевороту довершив Володимир, названий Сьвятим, чоловік великий на свій час. Жаль тілько, що жите его нам мало звісне в подробицях. Літописи, що периказують єго історию, подають чимало таких прикмет, про котрих достовірність скорше можна сумнїватися, чим давати їм віру. Відкидаючи всьо сумніве, обмежимо ся на короткі вісти, котрі при всїй своїй скупости все таки доволі доказують надзвичайну важність значіня Володимира в українській істориї.
Володимир був сином воївного князя київського Сьвятослава; сей ходив на Хазар, що панували в південно-східній Росиї, взяв їх город Саркел на Дону, побідив прикавказські народи: Ясів і Касогів, завоював Болгарию на Дунаю, однако був приневолений після завзятої оборони відступити її грецькому імператорови. В поворотї з Болгариї на Русь убили его Печенїги, нарід туркоманського племені». Новгородці візвали Володимира ще в хлопячім віцї на княжий столець і він поїхав у Новгород разом із своім дядьком Добринею, братом матери Малуші, що була ключницею бабки Ольги. По смерти Сьвятослава почала ся між єго дітьми усобиця. Київський князь Ярополк убив брата свого, деревлянського князя Олега. Володимир утїк із своїм дядьком у Швецию і вернув у Новгород з чужоземним війском. Вражда між ним і Ярополком поветала з того поводу, що дочка князя полоцького Рогнїда, котрої руки просив Володимир, відказала єму сими словами: «Не хочу роззути (роззути жениха — весільний обряд; роззути — замісць: вийти за муж) сина рабинї», дорікаючи єму низким походженем по матери, і вибиралась вийти за Ярополка. Володимир завоював Полоцк, убив Рогволода, гюлоцького князя, і оженив ся насильно з Рогнїдою. Вслїд за тим овладїв він Києвом і убив свого брата Ярополка. Літописець наш зображає загально Володимира жорстоким, кровожадним і женолюбивим; однак ми не можемо довіряти такому зображеню, бо з усего видно, що лїтописець вмисне хоче наложити на Володимира - поганця скілько можно богато чорних красок, щоби тим ярчійше вказати на чудотворне дїйство благодати хрещеня і представити тогож князя в дуже сьвітлім виді по принятю християньства.
Досить певно можно приняти сю вість, що Володимир ще яко поганець овладїв більшим простором нинішньої Росиї і дбав про розширене своєї держави та про укріплене своєї влади. Таким способом овладїв він новгородською землею — берегами рік: Волхова, Неви, Мсти, Луги, — землею білозерською, землею ростовською, землею смоленською у верхівях Дніпра і Волги, землею полоцькою на Двинї, землею сїверською над Десною і Сеймом, землею Полян або київською, землею деревлянською (східною частю Волині) та імовірно також західною Волиню. Радимичі, що жили над Сожею, і Вятичі, що жили над берегами Оки і єї приток, хотіли виломати ся з підданьства, однакож їх покорено. Володимир виміг данину навіть на віддалених Ятвягах, полудикім народї, що жив у лісах і болотах нинішньої городненської губернїї. Не треба однак думати, щоби се панованє мало державний характер: воно обмежало ся на збираню данини, де можна було її збирати, і таке збиране було похоже на грабіж. Сам Володимир укріпив ся в Києві з підмогою чужоземців — Скандинавів, званих у нас Варягами і роздав їм городи, відкіля вони із своїми оружними дружинами могли збирати данину від населенцїв.
В 988 роцї приняв Володимир християньство. Обставини, що попереджали і супроводили сю подїю, подані з казочними прикметами, зовсім властивими устним переказам, записаним вже досить давно по означеній події. Певно тілько то, що Володимир хрестив ся і в тім самім часї одружив ся з грецькою царівною Анною, сестрою імператорів: Василя і Константина. Хрещене єго відбуло ся імовірно в Корсунї або Херсонесї, грецькім городї на південно-західнім березї Криму; відтіль і привіз Володимир у Київ перших духовних і конечні потреби для християнського богослуженя. В Києві хрестив він своїх синів і нарід. Нарід без явного опору хрестців ся в Днїпрі, почасти тому, що в самім Києві вже значно розширене було християньство і християни не становили там незначної меншости, а більш усего тому, що у поганців на Руси не було стану жерцїв, котріб розяснили народови переступство такого перевороту після поганського погляду і побуджувалиб товпу до опору. Саме давне русько-словянське поганьство не мало означеного характеру, загального для всїх, в розуміню позитивної релїґії, і основувало ся на многих забобонах і виображенях, що при невіжі й опісля легко зберегали ся по явнім принятю християньства. Більшість вступала в нову віру і сповняла обряд хрещеня, не знаючи, що робить. Борба поганьства з християньством виражала ся тим, що й дальше держали ся поганських звичаїв і берегли поганські забобони; така борба відбувала ся довгі віки після Володимира: однак се не було перепоною українському народови приняти хрещене, в котрім спершу не добачав нїчого противного, тому що не розумів єго змислу. Тілько постепенно і немногим відкривало ся дїйстно сьвітло нової науки.
Володимир пильно займав ся розширенем віри, хрестив нарід у землях єму підвласних, ставив церкви, назначав духовних, у самім Києві збудував він церкву сьв. Василя і церкву Богородицї, так звану «Десятинну», названу так від того, що князь назначив на удержанє тої церкви і єї духовеньства десяту часть княжих доходів. Для сильного скріпленя новопринятої віри, постановив Володимир розширити книжну просьвіту і тому казав у Києві й інших містах брати дїтий у знатних людий і віддавати їх в науку. Таким побитом на Руси за яких двайцять лїт виросло поколїнє людий, котре що до висоти понятий і що до круга відомостий далеко сягнуло вперед від сего стану, в якім находились їх родичі; сї люди стали не тілько основниками християнської суспільности на Руси, але також провідниками просьвіти, що переходила враз з релігією, борцями за державні і горожанські засновки. Ся одна черта вказує у Володимирі справдї великого чоловіка: він зовсім зрозумів вірну дорогу до сильного введеня засновків нового житя, котрі хотїв защіпити в своїм полудикім народї; і проводив свій намір, не зважаючи нї на які трудности. Літописець говорить, що матери, віддаючи дїтий до школи, плакали за ними, як за вмерлими.
Володимир являє ся по хрещеню дуже добродушним. Проникнутий духом християнської любови, він не хотїв навіть карати злодіїв і хоч спершу згодив ся був на поради корсунських духовних, що були коло него в Києві, однак потім за порадою бояр і городських старців установив карати переступників тілько грошевою пенею — вирою, після давних звичаїв, зважаючи й на те, що такі кари будуть помнажати засоби на удержанє війска.
Володимир зберіг племінну словянську веселість і годив її з вимогами християнської релігії. Він любив бенкети й празники, однак бенкетував не з самими своїми боярами, але хотїв ділити ся своїми радощами з усім народом — з старими й малими; він виправляв бенкети особливо в більші церковні празники або при нагоді посьвященя церков, що тогдї було важною подією.
Він призивав нарід з усїх сторін, кормив, поїв усіх, що приходили, роздавав бідним все потрібне, а навіть дбав про тих, що не могли з якої небудь причини явити ся на княжий двір, і казав розвозити по місті страву й напитки. Однако хоч так мирно проводив час, не забував воювати ворогів. Тодї київську Русь непокоїли Печенїги, нарід кочовий і наїздний. Майже ціле столїтє нападали вони на Русь і за вітця Володимира, в часї єго неприяви, мало-що не взяли Києва. Володимир відпер їх успішно, а що дбав і про помножене воєнної сили, і про побільшене населеня в краю около Києва, населяв городи, що заложив по берегах рік Сули, Стугни, Трубайла, Десни, або укріплені міста поселенцями з ріжних земель не тілько русько - словянських але й чудських. В 992 роцї відняв у польського короля червенські городи, нинішню Галичину, і прилучив до Руси сей край, населений Хорватами, віткою русько-словянського племени.
Перед кінцем житя дізнав Володимир великого смутку: син єго Ярослав показав ся неслухняним вітцеви і готовив ся іти на него. «Теребите путь и мостите мосты», приказував він; однако смерть постигла его в сих приготовленях. Він умер 15-го липця 1015 року в своїм підгороднім селі Берестові.
