Дивний збіг обставин… Беручись до статті, я натрапила на свідчення стосовно того, що в березні 1908-го року в Україні було побудоване перше спеціальне приміщення, яке впродовж наступних ста років і до тепер будуть називати кінотеатром (доти колишні ілюзіони, електро-біографи, синематографи містилися у незручних пристосованих приміщеннях).
З його появою в Україні розпочалася «золота доба» кіно. Варто зазначити, що усі вони були кінотеатрами хронікально–документального іноді науково-популярного фільму. І перші 20-30 років потому, саме документальні стрічки збирали повні зали.
Через сто років «золота доба» кінотеатрів України повільно зійшла нанівець, а про творців документального кіно годі й говорити…
І тому поява на екранах України серії культурологічних документальних фільмів від столичної студії «ВІАТЕЛ» стала неабиякою подією.
Свого часу фільми з творчого доробку кіностудії презентувалися, спільно з Чернігівським земляцтвом, в столичному Будинку кіно, в Чернігові в кінотеатрі імені Щорса і, звичайно ж, у Прилуках.
От тільки шкода, переглядати прилучанам їх довелося не в кінотеатрі, а в пристосованих залах з тієї простої причини, що в 1997 році кіно зникло з міста з закриттям останнього кінотеатру. Останнього, бо історія свідчить, що в минулому в місті був не один кінотеатр, проте сьогодні це не на часі…..
Острівець духовності.
Студія «ВІАТЕЛ» з’явилася на терені українського кінематографа в 1994 році. Її засновником є відомий кінорежисер, заслужений діяч мистецтв України Василь Вітер. Творчу роботу режисера і президента студії він поєднує з працею викладача столичного Національного університету театру, кіно і телебачення ім. Карпенка-Карого. За роки існування студія випустила понад 60 фільмів – документальних, музичних, презентаційних. Цікавим, наприклад,був цикл фільмів про наші великі православні святині - Михайлівський і Успенський собори Києва, Володимирівський собор Херсонеса. В активі студії – численні нагороди всеукраїнських та міжнародних фестивалів. Наймасштабнішим є останній проект студії, започаткований в позаминулому році - це цикл документальних фільмів
«Гра долі» .
В основі фільмів покладені долі видатних історичних постатей. Кожна з історій – це своєрідний екскурс в інший час, іншу систему цінностей, іншу енергетику, інший вимір людського життя і кохання.
Творці цих фільмів знайшли дуже гарний ключ до людських душ. Всі історії позбавлені дидактичності, повчальності, ілюстративності. Історія з життя конкретного діяча, на перший погляд, може й незначна, але в ній, як у краплині води, можна побачити велике море таланту.
Вони випромінюють потік свідомості, який додає сміливості заперечити тим, котрі кричать на весь світ, що Україна - зона культурного лиха, що, мовляв, у нас занижений поріг національної гідності і переконують, що наша земля тримає в собі дивовижні свідчення нашого духовного багатства. В цих коротких кіноновелах глядач черпає багатство душ видатних людей, які до певного часу були закриті для нас.
Серед уже знятих 45–ти фільмів циклу «Гра долі» чимало стрічок про тих, чиє життя пов’язане з Чернігівщиною. Це Павло Тичина, Марія Заньковецька, Ганна Барвінок,Пантелеймон Куліш, Микола Яковченко, Микола Костомаров.
В основу стрічок покладено багатющий архівний матеріал. Зокрема частина зйомок фільму про Миколу Костомарова відбувалася на Прилуччині, де якийсь час жив і працював письменник та історик. Окрім того,значну допомогу своїми архівними матеріалами надав творцям фільму краєзнавець Савон Олексій Антонович.
В одному зі своїх інтерв’ю Василь Вітер, представляючи творчу групу, зауважив: «Усі ми добре знаємо чужих героїв, але не пам’ятаємо своїх. Серіал «Гра долі» претендує на те, аби висвітлити маловідомі факти з життя відомих людей. Коли ми розпочали роботу над циклом фільмів, то були сповнені оптимізму, творчого горіння. Однак зіткнулися з фінансовими проблемами. Обійшовши численні кабінети, ми знайшли підтримку в Чернігівському земляцтві, завдяки цьому стало можливим продовжувати роботу.»
Коли ж життя людини стає долею? Можливо тоді, коли вона помирає… Проте це вже доля для інших.
Сон Аліни Костомарової.
Те, що наші сновидіння ідуть попереду подій – відомо давно...
Одного разу Аліні Крагельській наснився дивний сон. Ніби то до неї прийшла дама в капелюшку з квітами і розповіла, що нещодавно на вулиці зустріла Миколу Івановича Костомарова. У сні не було чогось дивного, якби не та обставина, що сон справдився і незабаром ця зустріч відбулась…
Історію про дивний сон розповів знімальній групі «ВІАТЕЛ» Олексій Антонович Савон, вона й стала назвою нового телефільму про Миколу Костомарова – видатного історика, письменника, вченого.
Ця історія кохання, зрештою, в кінці життя завершиться щасливим, сімейним союзом. Але між заручинами Аліни Крагельської й Миколи Івановича Костомарова та їхнім весіллям минуло майже чверть століття.
Він, тридцятирічний викладач пансіону графині де Мельян на Печерську в Києві, вперше познайомився зі своєю ученицею із шляхетного польського роду, коли їй було п’ятнадцять літ. Гарячі почуття пройняли обох, і мати Аліни всіляко підігрівала ці взаємини, вважаючи закоханих пригожою парою. Її не турбувало те, що наречений був удвічі старший за наречену.
Та радість любові зненацька затьмарили непередбачені обставини. Напередодні вінчання, Миколу Івановича заарештували за належність до Кирило–Мефодіївського братства.
Молоде, любляче серце Аліни розривалося від горя. Увечері, коли мало відбутися вінчання, Миколу Івановича в закритому екіпажі повезли додому. Він мав попрощатися з матір’ю і нареченою в присутності жандармського полковника й поліцмейстера.
Рік просидів Костомаров у Петропавлівській фортеці, а потім опинився на засланні в Саратові, де провів 12 років.
Аліна клопоталася про покращення долі нареченого, їздила в Петербург на побачення. Таємно від матері листувалася з Миколою Івановичем впродовж двох з половиною років.
Але врешті решт, під тиском обставин, Аліна за вибором матері вийшла заміж за капітана саперних військ Марка Кисіля.
Марко Кисіль був лагідним і чуйним чоловіком. «Він до останнього подиху обожнював мене»,- згадувала Аліна. Тяжко хворий Марко Кисіль разом з родиною в 1865 році переїздить з Києва до Дідівець у свій родовий маєток.
Після смерті чоловіка Аліна Леонтіївна присвятила себе дітям, які виховувалися в Києві, а на літо приїздили в Дідівці.
Багато років збігло до тої весняної днини 1847 року, коли Аліна Леонтіївна своїм екіпажем вирушила на станцію до Ніжина (в Прилуках залізниці тоді ще не було) щоб зустріти Миколу Івановича, який приїхав погостювати в Дідівці. Зустрілися двоє заручених, але не звінчаних долею... В день іменин Миколи Івановича вони обвінчалися в маленькій церкві святої Параскеви села Дідівці.
Упродовж десяти літ приїздив Костомаров на Прилуччину. Прокинувшись о шостій годині ранку він їхав на Кустівці купатися, заходив до церкви, а потім разом з Аліною Леонтієвною йшли до кабінету працювати. Тут Костомаров написав свої знамениті монографії: «Руїна», «Мазепа і мазепинці», повість «Чернігівка».
Ця історія людських взаємин відтворена в фільмі, торкає душу, дозволяє відчути палахкотіння не згоряючого серця, побачити благородність душ і справді лицарську любов Миколи Костомарова – сучасника Шевченка і його великого побратима.
Завдяки об’єктиву кіноапарата, люди мають можливість зазирнути у власну душу. Можемо зробити це і ми, переглянувши фільми студії «ВІАТЕЛ».