Ім'я видатного історика, письменника, етнографа, фольклориста, публіциста Миколи Івановича Костомарова відоме в усьому світі. А от ім’я Аліни Леонтіївни - незамінного друга, співробітника і просто дружини Миколи Івановича сучасному читачу маловідоме.
А почалось все так. Першого серпня, 160 років тому (1845 р.), старший вчитель історії 1-ої Київської гімназії Микола Костомаров , який одночасно почав викладати історію в приватному зразковому пансіоні Лаури Йосипівни де Мальян, прийшов на перший урок у випускному класі цього пансіону. Тут і відбулося знайомство з майбутньою своєю нареченою, а на той час ученицею випускного класу цього пансіону Аліною Крагельською.
Її, як і молодшу сестру Стефанію, котра навчалась разом з нею та і інших юних слухачок, зацікавив "блондин із свіжим обличчям, тонким носом, ледь помітно піднятим, з прекрасними губами, через які при читанні часом виднілися бездоганної чистоти і білизни зуби, симпатичною посмішкою, був уже непоганий собою". Та полонив юних слухачок, як пише Аліна, викладач "силою і живістю свого викладу... хоча ми ще не могли одразу проникнутись повагою до розумової висоти "нового вчителя" і оцінити його даровитість". Тоді Костомарову було 28 років і Аліна згадувала: "...це був молодий чоловік зі свіжим лицем, середнього зросту, міцної, навіть кремезної статури. Через золоті окуляри світились розумні голубі очі".
П’ятнадцятирічна полька Аліна (народилася в серпні 1831 р.) - красива, смуглява, рум’яна, тендітна брюнетка, насмішкувата, пустотлива, весела і сміхотлива, була відмінницею з першої лави.
Одного разу вчитель поставив Аліні за відповідь 5 балів. Микола Іванович подивився, які в неї оцінки з інших предметів.
- А ви добре вчитеся!
- Я ніколи не вчуся! - заперечила Аліна. - Вчуся, але не так добре, а злегка, доки вчитель у класі; потім граю на роялі, вишиваю, бігаю, пустую. У гуморі учениці виявлялися перші вияви симпатії і ніжності, початку закоханості.
Що вона була здібною піаністкою, підтверджує й такий факт: на гастролях у Києві великий композитор Ференц Ліст одного разу випадково почув прекрасну гру Аліни в графині Меліної і був зачарований. Удень Ліст одвідав Крагельських в їхньому будинку і особисто запросив Аліну на свій концерт. Він ще раз побажав послухати гру Аліни. Після уважно прослуханої вибраної ним увертюри, він поцілував її і розсипався в похвалах перед матінкою про музичний хист і незвичайні здібності її доньки, пророкуючи їй велике майбутнє і запропонував продовжити навчання у Віденській консерваторії. Мати Аліни, Анеля Устинівна, була горда за доньку, але відмовилася від пропозиції.
На останньому концерті Ліст спустився з підмостків, підійшов до Аліниного крісла, взяв її за руку, повів на естраду, посадив біля себе і попросив пильнувати за його грою, даючи їй урок на згадку про себе. Після концерту Ліст потис обидві руки Аліни, а публіка в перервах між окремими п’єсами губилася в догадках чи то наречена Ліста, чи то грали вони в чотири руки.
Під час відпочинку в 1846 році в Одесі Микола Костомаров, уже професор Київського університету, випадково зустрівся з Аліною, котра також була на відпочинку разом з мамою. Зблизившись з Аліною, Микола Іванович, повернувся до Києва і став частим гостем у їхньому будинку на Госпітальній вулиці на Печерську. 13 лютого 1847 року вони заручилися, а 30 березня мало відбутися їхнє весілля. Старшим боярином Микола запросив свого кращого друга і однодумця Тараса Шевченка, але не судилося.
29 березня, якраз напередодні весілля, Костомарова, як одного із засновників Кирило-Мефодіївського товариства, разом з братчиками арештовують,
Молоде, любляче серце Аліни розривалось від горя. Увечері, коли мало відбутися вінчання, Миколу Івановича в закритому екіпажі повезли додому. Він мав попрощатися з матір"ю і нареченою у присутності жандармського полковника й поліцмейстера. Голублячи Аліну, наречений пригортав її заплакане обличчя до своїх грудей, запевняв, що він не злочинець, кохає Аліну і зі своїм коханням піде й у могилу.
Цілий рік просидів Костомаров у Петропавлівській фортеці, а потім опинився на засланні в Саратові, де провів 12 років.
Аліна клопоталася про покращення долі нареченого, їздила в Петербург на побачення. Таємно від матері (через пані Стемпковську) листувалася з Миколою впродовж двох з половиною років.
Мати, Крагельська-Мазурова, як і вітчим, який служив у комісаріатській комісії (згодом - інтендантство) рішуче виступили проти шлюбу з Миколою Костомаровим і тим часом видали її заміж за полковника Марка Дмитровича Кисіля. Після весілля Аліна з сестрою Стефанією переїжджає до Марка Дмитровича.
Марко Кисіль був гарним, чуйним і лагідним чоловіком. Він "до останнього подиху обожнював мене"- згадувала Аліна. Поважав він почуття її до Костомарова, ніколи не нагадував про минуле, купив і подарував дружині книжку Костомарова, драму "Кремуцій Кород", з авторською присвятою Аліні Крагельській:"Присвячується незабутній А.Л.К. на згадку 14 червня року 1847". Це була дата останнього побачення автора з Аліною. Перед текстом драми стояв епіграф польською мовою з поеми Адама Міцкевича:/Досі ти збереглася в моїх грудях/Та сама: очі, обличчя, постава, шати: - /Так дивний метелик у бурштині/Навіки ховається весь./
Хоча й не з кохання вийшла заміж Аліна, та вона була хорошою дружиною. В сім"ї панувало взаєморозуміння і повага.
Тяжко хворий, Марко Кисіль весною 1865 року з сім"єю переїжджає з Києва до Дідівець у свій родовий маєток. Тут родина жила до смерті Марка Дмитровича у 1870 році.
Аліна Леонтіївна цілком присвятила себе дітям. Олександр (1855 року народження), Юлія (1857) та Софія (1863) виховувались у Києві, а на літо разом з матір"ю приїздили до Дідовець. З роками Аліна часто хворіла, майже зовсім не могла рухатись й тільки лежала або сиділа в кріслі.
Промайнули роки, Костомарову вже далеко за п’ятдесят. Він став професором, видатним письменником. З- під його пера виходять праці з історії України, Росії, Польщі. Наукові заклади і товариства Європи і Росії присвоюють йому ряд вчених ступенів і звань. Та в серці залишається пустка, нудьга і байдужість. Сімейне життя не склалося. Він і досі не може забути своє перше кохання.
І ось у 1873 році в Києві після 26-річної розлуки відбувається зустріч Миколи Костомарова з колишньою нареченою Аліною. Люблячі серця оживають. Зав'язалось листування. Вони домовляються про зустріч у Дідівцях. З цього часу життя вченого тісно пов'язане з Прилуччиною.
Навесні 1874 року своїм екіпажем Аліна Леонтіївна приїхала до Ніжина на станцію ( в Прилуках залізниці тоді ще не було), щоб зустріти Миколу Івановича і цим приємно його здивувала. У Дідівцях М.І.Костомаров замилувався прекрасним краєвидом. Тераса вивищувалася над квітковою клумбою, далі на схилі саду рядок низеньких дерев і кущів, далі - тільки зорана тютюнова плантація, а за нею купки селянських хат біля підніжжя пагорбів, перетятих подекуди приярками. На схилах зеленіли зарослі, а на вершинах вимальовувались на обрії то там, то сям крила вітряків.
Спів солов'їв, пісні селянської молоді розчулили вченого до сліз і після довгого мовчання він сказав: "Господи! Як хороше тут! Майже 30 років я був позбавлений насолоди, котрою користуюсь тепер, та ще й у Аліни..."
Майже місяць гостював Костомаров у Аліни: було що розповісти і згадати після довгої розлуки. Весною 1875 року ще слабий здоров"ям Микола Іванович (після захворювання на тиф) приїздить на Прилуччину разом з Аліною Леонтіївною, яка доглядала за ним. В день іменин Миколи Івановича вони обвінчались в маленькій церкві святої Параскеви села Дідовець.
До речі, давній приятель Костомарова письменник Данило Мордовець спочатку був рішуче проти цього надто пізнього одруження, та коли познайомився з Аліною ближче, став наполягати на ньому. При цьому відзначив, що це "найвищою мірою добра, шляхетна і на рідкість розумна жінка, котра так швидко ввійшла в научні інтереси свого чоловіка, що стала для нього не лише нянею, але і помічницею в праці, його секретарем, його читець і порадник в наукових працях".
В Дідівцях Микола Іванович продиктував дружині автобіографію, котру присвятив "любій моїй жінці Аліні Леонтіївні Костомаровій..." Восени він повернувся до Петербурга бадьорим і зміг плідно працювати в архівах над історичними документами.
А потім щоліта протягом десяти років Костомарови приїздили на Прилуччину відпочивати і плідно працювати у любих їм Дідівцях. Цей період творчості М.І Костомарова був найплодотворнішим у житті вченого. І як для Пушкіна найяскравіший творчий період - Болдинський, так для Костомарова - Дідівський.
Прокидаючись о шостій ранку, він їхав на Кустівці (передмістя Прилук) купатись, відвідував церкву, а потім разом з Аліною Леонтіївною йшли до кабінету працювати. У Дідівцях у вченого була цінна бібліотека, яку після його смерті дружина подарувала Київському університету (1426 книг і рукописів).
Тут Костомаров писав свої знамениті монографії "Руїна", "Мазепа і мазепинці", драму "Еліни Тавриди", повісті "Черніговка", "40 лет". Закінчує працювати над монографіями про імператриць Анну Іоановну, Єлизавету Петрівну...
У Дідівцях він зустрічався і спілкувався з письменниками і журналістами Данилом Мордовцем і Василем Горленом, з художницею і ученицею Тараса Шевченка графинею Катериною Толстою (Юнге), з чудовим народним співцем кобзарем Остапом Вересаєм. Аліна Леонтіївна зачаровувала своєю гостинністю.
Разом з цим вчений знаходить час і здійснює поїздки в Батурин, Лубни, Чернігів, Бахмач, Білу Церкву, Яготин, Переяслав, Сокиринці, Густиню.
Двадцять томів "Історичних монографій і досліджень" по історії українського, російського і польського народів вийшло з друку за 1863-1889 роки. У них Костомаров дослідив визвольні рухи в Україні, Росії, Польщі, духовну культуру, поезію, побут і звичаї народу, торгівлю, значні історичні події. Він поспішає завершити вже початі наукові праці, працює вдень і вночі. Неоціниму підтримку і допомогу в цій справі надає його мила дружина Аліна. В.Г.Котельников (чоловік Софії - дочки Аліни), котрий добре знав подружжя, зазначив, "що та обстановка життя, котру створила для Миколи Івановича Аліна Леонтіївна, дуже сприяла підтримці творчості історика". Але два життя не дається.
7 квітня 1885 року Микола Іванович Костомаров помер. Оплакувало його разом з дружиною все прогресивне людство України, Росії, всього світу.
З великою шаною віднеслась Аліна Леонтіївна до пам'яті Миколи Івановича. Право видавництва багаточисленних праць вченого вона заповіла літературному фонду на просвітницькі та благодійні справи для допомоги літераторам і вченим. Написала вона і спогади "Микола Іванович Костомаров" та "Останні дні життя Миколи Івановича Костомарова".
Після смерті Костомарова здоров"я Аліни Леонтіївни, котра нездужала і раніше, зовсім погіршилось, а особливо після смерті доньки Софії (1887). А потрібно було підготувати до друку повторне видання творів Костомарова, зробити записки-спогади про вченого. В останні роки вона наполовину осліпла, але продовжувала працювати. Померла Аліна Леонтіївна 4 лютого 1908 року. Поховали її в Києві.
За дочку Юлію відомо лише, що у 1876 році вона вийшла заміж.
Син Олександр жив у Дідівцях, вів господарство матері. В 1885 році мати передала сину в спадок Дідівський маєток. Одружився, неодноразово обирався гласним (депутатом) Прилуцького повітового земства, з 1914 року (майже з дня заснування) стає редактором і видавцем першої, яка стала виходити в Прилуцькому повіті, громадсько-політичної, економічної й літературної газети "Прилуцький голос". Помер під час голодомору в 1933 році. Похований у Прилуках.
Збереглася садиба, флігель, будинок, де жило подружжя Костомарових. Зараз всі ці приміщення в занедбаному стані, докірливо дивляться на світ і на байдужих людей порожніми очима вікон, ніби благаючи допомоги. Є ще надія зберегти цю перлину духовності, історичну спадщину, пам’ятку культури українського, російського і польського народів для прийдешніх поколінь. Але скільки ще чекати і чи дочекаємось?