Їхали козаки із дому на свято… А ми за ними. Поїздка в Батурин була рішенням загалом нашвидкоруч спланованим, бо про Батуринські щорічні святкування вже чулося неодноразово і мріялося давно, але не судилося досі. А тут ось козацтво Прилуцьке організовувало поїздку до славного города. Місць у автобусі для всієї моєї сім`ї, тай для самих козаків з родинами не вистачало, тому ми з чоловіком найняли маршрутку, зібралися у кількості десяти чоловік, включно з нашими чадами, друзями та членами "Просвіти", і поїхали навздогін.
В Батурині нас зустріли три приблудні коти, що живописно розляглися на сходах придорожнього магазину. Передзвонивши панові Дорошенку, що є по сумісництву козаком і просвітянином, ми дізналися, що розташувалося козацтво з наметами на стадіоні й спрямували машину туди. Ранкове сонячне зеленотрав`я стадіону робило його справжнім співочим полем. Навколо все ще було чисто, що важливо, бо школярі, котрі їздили наступного дня на батуринське кількаденне свято, першими враженнями мали неймовірну засміченість цього ж стадіону.
Одразу кинулись розглядати гармати, котрі потім вистрілювали, салютуючи відкриття концерту, посміхалися людям у вишиванках, пішли до куренів козацьких та школярських, що розташувалися по полю, дітки мої звичайно ж кинулися стрибати на батутах… Надивилися на ярмарок автентичностей біля будинку генерального судді й відвідали сам будиночок-музейчик та його підземельну експозицію. Дітям сподобалася гармата у холі музею й карта на стіні, а от воскових фігур писаря й козака побоювалися. Мене ж не відірвати було від читання коханнєвих листів Івана Мазепи до Мотрі Кочубей.
Поки знайомилася з Іваном Просяником, котрого вже знала заочно по книгах на старосвітські теми, що є в прилуцькій книгарні, почула звук святкової ходи через Кочубеївський парк до сцени. Тож кинулась фотографувати: військовий духовий оркестр, козацтво, отці православні, юнаки з прапорами, ходоки у національних строях, представники політичних партій…
Бахкали гармати, дефілював оркестр, звучали промови, вірші й пісні, грали бандури, вистрибували танцюристи, а ми пішли "в поля". Там майстерно билися на мечах лицарі в кольчугах, до першої крові, показово воювали між собою малюки-самбісти. Козацтво мало кругову раду, на котрій говорилося про козацькі досягнення й біди. Зокрема, сотник Прилуцького полку Олег Дурбалов вручав пам`ятні медалі представникам решти полків, вітаючи їх.
"Служу народу України…" – прозвучало як подяка, і зовсім на диво не пафосно, а так, ніби між іншим і правдиво.
Пан Дурбалов запрошував нас на козацький куліш, що варився тут таки на ватрі по-між наметами, а ми взяли, та й прийшли. Смачний був куліш, і компанія козацька весела.
Але не тільки свято дивилися ми того дня. Понесло нас містом аж повз Покровську церкву, повз інші архітектурності, до ще недооблаштованого пам`ятника жертвам голодомору, до місця реставрації Батуринської фортеці, до все ще не відреставрованого палацу гетьмана Розумовського. І все це "недо" викликало єдине бажання – приїхати Батурин ще раз, наступного року, чи через два, щоб побачити все викінченим, сказати б, довершеним, але немає нічого довершеного в цьому світі.
А для організаторів поїздок на Батурин маю пропозицію, аби замовляли якнайбільший автобус наступного разу, або й два-три, щоб могли поїхати усі бажаючі.. з родинами. Подаруєте людям позитив і надію на добро.