Дивний збіг обставин… Беручись до статті, я натрапила на свідчення стосовно того, що в березні 1908-го року в Україні було побудоване перше спеціальне приміщення, яке впродовж наступних ста років і до тепер будуть називати кінотеатром (доти колишні ілюзіони, електро-біографи, синематографи містилися у незручних пристосованих приміщеннях).
З його появою в Україні розпочалася «золота доба» кіно. Варто зазначити, що усі вони були кінотеатрами хронікально–документального іноді науково-популярного фільму. І перші 20-30 років потому, саме документальні стрічки збирали повні зали.
Через сто років «золота доба» кінотеатрів України повільно зійшла нанівець, а про творців документального кіно годі й говорити…
І тому поява на екранах України серії культурологічних документальних фільмів від столичної студії «ВІАТЕЛ» стала неабиякою подією.

Ім'я видатного історика, письменника, етнографа, фольклориста, публіциста Миколи Івановича Костомарова відоме в усьому світі. А от ім’я Аліни Леонтіївни - незамінного друга, співробітника і просто дружини Миколи Івановича сучасному читачу маловідоме.
А почалось все так. Першого серпня, 160 років тому (1845 р.), старший вчитель історії 1-ої Київської гімназії Микола Костомаров , який одночасно почав викладати історію в приватному зразковому пансіоні Лаури Йосипівни де Мальян, прийшов на перший урок у випускному класі цього пансіону. Тут і відбулося знайомство з майбутньою своєю нареченою, а на той час ученицею випускного класу цього пансіону Аліною Крагельською.
Її, як і молодшу сестру Стефанію, котра навчалась разом з нею та і інших юних слухачок, зацікавив "блондин із свіжим обличчям, тонким носом, ледь помітно піднятим, з прекрасними губами, через які при читанні часом виднілися бездоганної чистоти і білизни зуби, симпатичною посмішкою, був уже непоганий собою".

У грудні на “5 каналі” телебачення, а також у Чернігові та Прилуках відбувається прем’єрний показ стрічки “Сон Аліни Костомарової”. Фільм знімався творчою групою студії “ВІАТЕЛ” у мальовничих куточках України, що досі зберігають пам’ять про Миколу Костомарова – у тому числі й у Прилуках та селі Дідівці. Сьогодні про роботу над фільмом читачам газети розповідає продюсер студії “ВІАТЕЛ” Василь Вітер.

Поруч із Прилуками, майже в самісінькому центрі села Дідівці, стоїть покинутий будинок, який привертає увагу передусім своєю несхожістю на сучасні особняки й селянські хати радянських часів. Одноповерховий, із чотирма колонами, що прикрашають фасад, із кокетливо заокругленим дашком над входом, він нагадує про затишні «дворянські гнізда» та їхніх мешканців. Залишки старого парку (що його письменник Василь Горленко, який побував тут понад 120 років тому, називав «прекрасним садом»), напівзруйновані допоміжні приміщення з різьбленими віконницями, склепінчастими підвалами, старою бляшаною покрівлею, — все це змушує перенестися уявою в далеке минуле, коли тут мешкали власники садиби.

Костомаров Микола Іванович [псевдоніми і криптоніми — Ієремія Галка, Иван Богучаров, Николай Н., Равви, Н. К., Н. К-ва та ін.] — український і російський історик, громадсько-політичний і культурний діяч, письменник, публіцист, критик, етнограф і фольклорист, член-кореспондент Петербурзької АН з 1876р. Народився 4(16) травня 1817р. в слободі Юрасовці, тепер Ольховатського р-ну Вороніжської області в сім'ї російського поміщика, мати — українка з кріпаків. Закінчив 1837р. історико-філологічний ф-т Харківського університету. Під впливом українських фольклорних збірників захопився збиранням та вивченням народної поезії, 1844р. захистив магістерську дисертацію «Об историческом значении русской народной поэзии». По закінченні університету деякий час служив юнкером в уланському полку, потім викладав історію в гімназіях Харкова, Рівного, Києва, зокрема 1845р. — ст. учитель Першої київської гімназії, з 1846р. — ад'юнкт-професор кафедри російської історії Київського університету.