Народний артист УРСР Микола Яковченко своєю яскравою самобутньою творчістю прославив на всю країну рідне місто над Удаєм. За життя він ніколи не забував свого коріння, знову й знову повертався сюди, зустрічався з людьми, гостював у родичів, друзів, близьких. Сьогодні у Прилуках мешкає племінниця видатного актора Наталія Гуцол. З нею - наша розмова про ті часи і те середовище, де плекався талант видатного актора.
- Наталіє Григорівно, якою була Ваша мама, сестра Миколи Яковченка Олександра Федорівна?
- Усі Яковченки - мама, дядьки Микола та Сергій, тітка Маруся - були по-своєму цікавими людьми. Неодноразово я ставала свідком маминого таланту: коли, наприклад, їй грубіянили продавці, мама приходила додому і телефонувала до того магазину від імені секретаря міськкому партії. Вона мала сильний голос і гарну дикцію, тож на іншому кінці дроту вірили, миттєво вибачалися - і мамі було цього достатньо.
Її знали всі однокласники: і мої, і сестрині, бо часто приходили до нас на чай. Такі вечори проходили весело, ми з друзями згадували дядю Колю, його приїзди до Прилук і репліки, від яких котилися зі сміху. Коли ж до нас приєднувалася мама, веселощі ставали ще гучнішими: вона вміла імітувати будь-кого з учителів, тонко підмічала їхні інтонації і, трішки перефразувавши якісь вислови, перетворювала їх на щось надзвичайно смішне.
Вдома у нас частенько бувала мамина подруга Нюся, котра нібито походила з якогось аристократичного роду. В моїй пам’яті вона залишилася такою, як виглядала завжди: в білих рукавичках, білих шкарпетках, в босоніжках, з сумочкою. Нюся говорила про мистецтво, про музику, про щось високе. З нею було надзвичайно цікаво. Вони з матір’ю постійно обговорювали якісь життєві історії, і мамині розповіді завжди були пов’язані з містикою. Наприклад, вона розповідала, як ходила з моєю бабусею на кладовище, на могилу брата. Коли мама пішла додому, бабусю раптово здолав сон. Прокинувшись, вона відчула подих вітру, який затушив усі свічки, що горіли на могилі, й почула голос свого сина, котрий її кликав. Удома бабуся сказала мамі: «Шуро, я скоро помру». І дійсно незабаром померла. Вони дуже вірили в усілякі прикмети, містику, забобони.

- Вам це передалося?
- Думаю, ні. Натомість маю сильну інтуїцію, яка майже ніколи не підводить. Дуже ціную людей, котрі сьогодні поруч. Наша віра і впевненість одне в одному допомагає долати найбільші труднощі. Найкращий друг - це мій чоловік, з яким багато чого пережили, бо все доводилося починати з нуля. Найкраща подруга - Наталія Сушко. Вона для мене - й сестра, і мама, і друг. Хоча зараз Наташа мешкає в Німеччині, зізвонюємося щотижня, а її підтримку відчуваю постійно! Коли виникають якісь проблеми, я навіть подумки раджуся з подругою, як вчинити в тій чи іншій ситуації.

- Наскільки схожими чи різними були Олександра Федорівна і Микола Федорович Яковченки?
- Дядя Коля у порівнянні з ними всіма (мамою, тіткою Марусею і дядьком Сергієм) був найспокійнішим, найтихішим, найрозсудливішим, найсумнішим. Коли він приїздив до Прилук, у будинок на вулиці Котляревського, до нас приходили мої друзі. В очах Миколи Федоровича спалахували вогники, він починав грати, і всі сміялись. Коли ж розходилися - Яковченко відразу ставав втомленим, сумним, ніби говорив усім своїм виглядом: «Не чіпайте мене, дайте побути вдома, на батьківщині». Він виходив у двір, розглядав кущики, уважно дивився на кожну яблуньку, проходив у самий кінець саду й інколи починав там щось копати, бо згадував, як колись у тому місці впав якийсь гудзик: «Шуро, а, може, ти там ще не перекопала?»... Мама ставилася до цього дещо зверхньо, вважала професію брата несерйозною і весь час йому дорікала: «Миколо, схаменися, йди додому, не блукай світом». Він ніколи не сперечався, мовчки їхав до Києва і продовжував займатися своєю справою. Так тривало доти, доки всі не звикли й не заспокоїлися. Тоді припинили давати йому поради.
Тепер я розумію, наскільки мало ми про нього знали! Микола Федорович був дуже скромним, мовчазним, ніколи не вихвалявся, не «якав», про його славу ми лише здогадувалися, бо ніхто з родичів не бував у тій, театральній, сфері, де його шанували й любили. Дядько дуже цінував гарне ставлення до себе, тому що його життя було неймовірно складним, усього досягав величезною працею, внутрішнім талантом. Так, його любили глядачі, його чекали, його хотіли бачити. Але, напевно, він очікував чогось теплішого, душевнішого. Бо міг збентежитися навіть від найменшого тепла по відношенню до себе людей.

- Яке це відчуття - бути племінницею геніального актора?
- У Прилуках слава Миколи Яковченка ніколи не була дуже яскравою. Ні я, ні родичі, ні друзі не бачили в його роботі нічого надзвичайного. Так, він був приємним, смішним, гарним актором. Ми любили дивитися його фільми. Але на цьому все й закінчувалося. Для мене він був просто дядьком, який приїздив до нас у гості, а його творчість у моїй уяві обмежувалася піснями, що виконували з матір’ю, схилившись головами одне до одного. Тоді хату сповнювали величні й ліричні «По диким степям Забайкалья», «Вечерний звон», «Місяць на небі, зіроньки сяють», «Реве та стогне Дніпр широкий». Остання, виконана в два голоси, ставала справжньою кульмінацією концерту. Співали її натхненно й урочисто, це було незабутнє видовище.
Вперше я усвідомила, що мій дядя Коля - дійсно народний артист, народний улюбленець, коли приїхала до Києва вступати до музичного училища. Ми йшли вулицею, а довкола не стихав ажіотаж: «Яковченко іде!». Коли зустрічали його знайомих, дядько з якоюсь непідробною радістю підштовхував мене наперед, рекомендуючи: «Моя племінниця». Я почувалася незручно, намагалась заховатися за його спину, а він бачив це й посміхався: «Ну чого ти така коза дика?». Ще більший жах довелося пережити на прослуховуванні в училищі: директор поводився, як мені здалося, надмірно вільно, і, вийшовши з аудиторії, я ледве стримувала сльози. Мене всю трясло! Дядя Коля відразу все зрозумів, бо жив у цьому світі й знав усі його нюанси. Підійшов: «Ну чого ти така дика? Ти ще піди отруїся! Так же не можна себе вести! Ну що це таке?» Крізь сльози я ледве могла говорити: «За кого він мене вважає? Якщо я з Прилук, значить, мене можна щипати?». Він не вгамовувався: «Ти зрозумій: прийшла племінниця Яковченка! Що б він тобі поганого зробив?». Того дня я остаточно усвідомила: це не мій світ. Мені тут не подобається! І хоча екзамени здала ус-пішно, за чемоданчик і - на вокзал! Заходжу до хати, а телефон аж розривається! Батько підняв слухавку, і вперше я почула дядю Колю в такому гніві! Як він кричав! Здавалося, трубка ось-ось вилетить з батькових рук! Микола Федорович не міг осмислити, що така відповідальна, така надійна дівчина так його підвела, так вчинила!
Але пройшли роки, і він зрозумів, що акторство дійсно було не моєю справою. І погодився, що тоді я зробила правильно.

- Наталіє Григорівно, як Ви ставитеся до встановлення пам’ятника акторові на його батьківщині?
- Тема увіковічнення пам’яті народного артиста Миколи Яковченка у Прилуках періодично піднімалася і тут же затихала. Ще моя мама зверталася до влади з проханням втановити пам’ятник Миколі Федоровичу, але так і залишилася непочутою. Час від часу приходили люди, які цікавилися Яковченком, про щось розпитували, йшли, і все знову забувалося. Тож коли до мене звернувся Ігор Павлюченко, я теж подумала, що це якийсь черговий «марафон» за Яковченка, який так само скоро затихне. Але з першої ж зустрічі бачила, наскільки Ігор Анатолійович зацікавлений, як любить справу, якою займається. Гарний спеціаліст, він володіє здатністю знаходити таких же небайдужих людей, згуртовувати їх задля досягнення спільної мети. Він познайомив мене з місцевим краєзнавцем Георгієм Гайдаєм, від якого дізналася про свого дядька Миколу багато такого, про що ніколи навіть не чула. У великій мірі завдячуючи Ігорю Павлюченку, тій роботі, що проводив він з відродження імені Яковченка на його батьківщині, ця грандіозна справа знайшла підтримку у мецената Юрія Коптєва, Почесного громадянина міста. Такими людьми потрібно пишатися, бо в наш час це - майже не-ймовірне явище. Я не могла повірити, що це може відбутися, що у нас буде пам’ятник Миколі Яковченку! Він стане пам’ятником усьому доброму, щирому й гарному, що є в людях.

- Розкажіть, будь ласка, про доньок Миколи Федоровича, Ваших двоюрідних сестер Ірину та Юнону.
- Іру я пам’ятаю невиразно, вона була старшою за мене й померла рано. В основному я спілкувалася з Юною. Надзвичайно добра, вона унаслідувала мамину красу і батькову привабливість. Юна була яскравою, свіжою, приємною зовні та простою в спілкуванні, до неї тягнулися люди. Батька дуже любила, жаліла й берегла, адже знала: йому дісталася тяжка доля.
Ми з мамою частенько гостювали у них. Кожен візит починався незмінним Яковченковим: «Шурка приїхала!» А «Шурка» завжди з гостинцями: смажені курі, гуси, сало і обов’язково чимала пляшка самогону. Повагом витягує, ставить на стіл... У дяді Колі загоряються очі, спалахують іскорки, з’являється азарт. Він потихеньку підходить до цього розкішного столу і чує строгий голос Юни: «Но-но-но-но-но-но...» Тихенько, ніби благаючи: «Ну Юно, ну Юно...» Вона ж стоїть на своєму: «Миколо Федоровичу! Візьміть себе в руки!» Я бачила, як у дяді Колі, ніби у кота, тряслося підборіддя, коли він дивився на ті наїдки-напої, і не могла стриматися від сміху. Проводжаючи нас додому, казав: «Шурко, привези мені хліба з Прилук. Тут хліб не такий». Ще просив привезти картоплі з нашого городу. І мама завжди привозила. Микола Федорович любив чистити картоплю сам: «Юно, відійди, ти товсто чистиш». Він же чистив тоненько-тоненько, і коли сідали їсти, запитував: «Ви коли-небудь їли таку картоплю?» І всі повинні були казати: «Ні, ніколи! Такої картоплі, як у Прилуках, немає більше ніде!». «А таке сало ти коли-небудь їла? - звертався до Юни. - Ти в Києві можеш купити таке сало?» Піднімав шматочок сала, обнюхував його з усіх боків, милувався, роздивлявся, ніби то було зовсім не сало, а, принаймні, зірка з неба. Схилявся над яблуками, глибоко вдихаючи їх аромат: «Шуро, це з нашого саду?» В такі хвилини я дивувалася з дядька, думала: «Ну що він говорить? Сало як сало, яблука як яблука». Зрештою, ці дивацтва «списувала» на професію і ще раз переконувалася: «Я туди - ні ногою!» Адже лише набагато пізніше почала розуміти, що та картопля для Миколи Федоровича пахла батьківщиною...

- Наскільки правдиві розповіді про пиятику Яковченка?
- Мене дивує, що Миколу Федоровича інколи прагнуть показати п’яницею. Дійсно, у житті Яковченка був один тяжкий період - коли померла його дружина. Тоді він насправді намагався заглушити біль алкоголем. Мати з дядьком Сергієм навіть хотіли забрати його до Прилук. Але то був зовсім коротенький шматочок часу, коли треба було чимось втамувати горе і жити далі.
Я ж мала багато зустрічей з ним, та ніколи не бачила дядю Колю п’яним. Його обличчя не несло відбитку алкоголізму, навпаки, він завжди виглядав свіжим, спілкувався з людьми, багато працював. У нашому домі у Прилуках бувало багато відомих артистів: Бела Руденко, Дмитро Гнатюк, Євген нагоді прагнув усамітнитися. Напевно, він проймався ностальгією по цьому будинку, що навіював спогади про батьків, про дитинство, яке минуло у Прилуках. З якоюсь невимовною тугою дядько дивився на стіни, на іконостас, що сягав від підлоги до стелі, поглядав у вікно. Навіть з чаркою Миколу Федоровича я не пам’ятаю. Тому подібні чутки мене дивують. Можливо, вони з’явилися тому, що Яковченко завжди був у центрі уваги, його постійно оточували люди. Коли він говорив - усі реготали, це було нормальним станом. Причому, жодних зусиль Миколі Федоровичу докладати не доводилося, він поводився природньо. Наприклад, коли питали, чому Ваш собака ходить на довгому повідку, відповідав: «А щоб перегару не чув». І так - на кожному кроці. Це було «на руку» тим, хто запевняв: твереза людина так не поводиться.

- До речі, про собак. Любов до них Ви теж успадкували від дядька?
- У дитинстві в нашому домі ніколи не жило менше трьох собак і п’яти котів. І кожна тварина була особливою, своєрідною, розумною. Без них і сьогодні не уявляю життя, не розумію людей, котрі не люблять «братів менших». Аби мала здоров’я та можливості, завела б собак та котів усіх порід!
Дуже любив тварин і Микола Федорович. Поруч з ним завжди був Фан-Фан, класична такса доброї й веселої вдачі. Колись я зазирнула в кімнату, де стояла колисочка онука Яковченка Миколки, і побачила: до неї був прив’язаний Фан-Фан. Дядя Коля його кликав, а той радісно обзивався. А потім Миколка заплакав, я кинулася до нього і почула грізний голос Миколи Федоровича: «Мий руки!!! Собака і дитина - це різні речі!».
Стіну дядькової кімнати прикрашав шарж, подарований учнями однієї з київських шкіл. Він зображував Миколу Федоровича з величезною головою, відтопиреними вухами, руками, складеними за спиною (улюблена поза Яковченка) та коротесенькими ніжками, врівень з якими красувався Фан-фан. Цей малюнок мені дуже подобався, і я мріяла забрати його до Прилук. Тож завжди просила: «Дядю Колю, подаруй мені цей шарж!». А він відповідав: «Нехай ще трохи повисить, а тоді приїдеш забереш. До мене ж теж люди ходять, дивляться». Микола Федорович підтримував зв’язки з тими, як він говорив, піонерами, вони бували вдома у Яковченків, тож дяді Колі було незручно віддавати подарунок.

Газета «Наше свято» №4, 2008 р.