Певно, на світі не так уже й багато фільмів, які протягом сорока років усе населення країни знає напам'ять і цитує мало не щодня за будь-якої нагоди, чиї «дні народження» відзначають мало не як національне свято. Зрештою, фільмів, котрим ставлять пам'ятники у центрі
столиці...
Секрети «культу»
Саме такий фільм — «За двома зайцями». Від 1962 року, коли відбувся його прем'єрний показ, у рейтингу «першої десятки» найкращих кінокомедій СРСР мінялися майже всі картини, крім «За двома зайцями». Фільм став і абсолютним чемпіоном із кількості кіно- й телепоказів. Це справді, кажучи сучасним мистецтвознавчим жаргоном, культовий фільм. До того ж протягом кількох поколінь він залишається улюбленим для українців, поза освітнім і соціальним цензом — від високочолих інтелектуалів до пересічних міщан, навіть тих скоробагатьків, над якими збиткувалися автори.
Обговорюючи художні твори, часто вживають словосполучення «секрет популярності». У цього фільму дуже багато таких секретів. Ось перший. Почалося все ще у другій половині XIX століття, коли тодішній популярний український письменник Іван Нечуй-Левицький написав (певно, проти власних правил, бо був серйозним прозаїком) водевіль «У Києві на Кожум'яках» — традиційний модний одноденний спектакль. Але рука майстра була такою відчутною, що за деякий час водевіль був перероблений на п'єсу найкращим українським драматургом того часу Михайлом Старицьким. Уже з новою назвою — «За двома зайцями». А майже через століття, за часів, здається, безкінечно віддалених від епохи героїв старого водевілю, вийшов фільм, який одразу став улюбленим для кількох поколінь.
Секрет другий: сюжетні колізії «Зайців» виявилися вічними.
... Кінець XIX століття. Київ, що пережив дві сотні років як заштатне губернське місто імперії, після відміни кріпацтва та інших реформ часів імператора Олександра II стрімко перетворився на багатий торговий і фінансовий центр. Деякі нащадки кріпаків стали мільйонерами, магнатами цукру, пшениці, судноплавства, а ще — меценатами, про яких нині знають усі. А в десятки разів більше селян перебралося до міста, намагаючись розбагатіти, стати новими господарями нового життя. Вони були неосвічені та дикуваті, водночас і смішні, й трагічні у своїх намаганнях. Втім, таких героїв у подібні часи в різних країнах змальовували і синьйор Боккаччо, і мсьє де Мольєр, і сер Джон Філдинг... аж до містера Драйзера.
Головні дійові особи розмовляють страхітливим суржиком. Українська мова була в імперії поза законом. Не лише видавати нею книжки чи газети — навіть у більярдних та кав'ярнях вживати її було заборонено особливим імператорським «Емським указом». Класичної російської мови герої «Зайців», природно, теж не знали. Але сумний парадокс у тому, що цей потворний міський жаргон існує в тому ж Києві й зараз, через півтораста років. Часом навіть депутати парламенту й знані бізнесмени говорять подібно до Проні Прокопівни та Голохвастова.
Секрет третій — блискуче сузір'я майстрів кіно. Режисерові фільму Віктору Іванову вдалося зібрати справді зоряну команду. Оператор — зовсім молодий Вадим Ільєнко, який ось уже чотири десятиліття є одним із провідних майстрів українського кіно. Чудові, з легким відтінком пародії костюми створила художниця Лілія Байкова — та сама, що, без перебільшення, геніально «одягла» й героїв «Тіней забутих предків» та «Білого птаха з чорною ознакою», класичних творів українського кіно. А актори... Нонна Копержинська в ролі перекупки Секлети (як зараз кажуть — «найкраща роль другого плану») витворила надзвичайно яскравий, живий і теж досі реальний для нашого міського життя образ. Такий же колоритний і старий Сірко у виконанні одного з найяскравіших українських акторів XX століття — Миколи Яковченка. Старий заможний міщанин, простий і безхитрісний, мов двері. А недолуга Проня (Маргарита Криницина), над якою весь фільм потішаються глядачі, у фіналі, дізнавшись, що «шикарному женихові» вона насправді осоружна, раптом стає мало не шекспірівським образом. Та головною окрасою акторського колективу став один із найвідоміших російських кіноакторів Олег Борисов. Його Голохвастов — чарівний мерзотник, безсовісний, безпринципний, не те щоб розумний, але хитрий і дотепний. Йому безкінечно хочеться вибитись у вище товариство, яке він уявляє відповідно до власного рівня розвитку, стати «господарем життя» — за будь-яку ціну. Таких персонажів у світовій літературі безліч. Але Борисов знайшов у образі свого героя щось воістину гоголівське — це чи то Хлєстаков, чи взагалі український фольклорний чорт, яких так любив змальовувати Микола Гоголь. І, за суто народною традицією, капосному чортикові, попри всі його хитрощі, катастрофічно не щастить. Аж до того, що він просто зовсім не страшний. Спочатку з нього смієшся, а потім мимоволі йому співчуваєш... Навіть трохи симпатизуєш.
Секрет четвертий. Режисером фільму був Віктор Іванов — блискучий комедіограф українського кіно. Людина справді незвичайна — з неабияким хистом і творчим чуттям, вибуховим темпераментом і непростою долею. Починав він як машиніст паротягу, та вже зовсім молодим виявив свій талант кінорежисера, навчався в Москві у самого Сергія Ейзенштейна. Пройшов усю війну, навіть визволяв від окупантів територію рідної Київської студії (нині імені Довженка). Нагороджений бойовими орденами. Як режисер і часто-густо автор сценарію 13 кінофільмів, переважно комедій. Мріяв зняти комедію про війну.
Зрештою, фантастичний успіх «За двома зайцями» базувався й на десятках інших чинників. Але препарувати твір мистецтва, та ще й талановитий — справа невдячна. Досить сказати, що й через сорок років фільм не втратив свого неповторного шарму, залишаючись, за словами відомого філософа і політолога Вадима Скуратівського, «великою національною трагікомедією».
... А київські молодята ось уже кілька років одразу після одруження вирушають до пам'ятника героям фільму в серці старого Києва, на Андріївському узвозі. Якщо так і далі піде, одного дня місцями, де відбувалися події трагікомедії, почнуть водити екскурсії. А що, начебто непогана ідея...
Мандрівка місцями подій
Основні події п'єси відбуваються на Подолі, в одному з його найдавніших районів — Кожум'яках. Він розташований між Старокиївською та Замковою горою. Власне, й назва історичного району пішла від того, що за часів Київської Русі тут жили ремісники кожум'яки (Сірко, дід Проні, теж був одним із них). Звідси, за сивою легендою, найдужчий чоловік стольного Києва, Микита Кожум'яка, вирушив на герць зі страшним Змієм-людожером і здолав його, що виявилося не під силу богатирям Великого князя київського. (До відома майбутніх екскурсоводів, хоч би яким міфологічним вважали нині київського Змія, але адреску його домашню можу дати: згідно з літописом, лігво страховища знаходилось у печері, в районі нинішньої вулиці Овруцької, неподалік стадіону «Спартак»).
Нині головна «авеню» Кожум'як — однойменна Кожум'яцька вулиця, що пролягає від Верхнього Валу до Дігтярної. Район із часів Голохвастова й Проні, звісно, змінився, але не до невпізнанності. Отож привиди героїв п'єси та фільму туди, мабуть, ще навідуються. Ну, а що стосується місця кульмінаційної сцени «Зайців» — Андріївської церкви та узвозу, — то там, дякувати Богові, зміни мінімальні — не тільки час, а й невблаганні радянські архітектори цієї місцини не зачепили. Хоча задля історичної правди слід зауважити, що дореволюційні мешканці узвозу належали вже до іншого прошарку киян — переважно небагатої служилої інтелігенції та офіцерства.
...Щоправда, трохи дивна ця нова традиція молодят: уже хто-хто, а Свирид Голохвастов і Проня Прокопівна мало скидаються на Ромео і Джульєту. Втім, зі звичаями, як і зі смаками, не сперечаються...
 

За матеріалами журналу "Міжнародний туризм",
№ 4, серпень-вересень 2002року

*