Є люди, які вже за життя стають легендарними. До них я відніс би і нашого земляка, видатного актора Миколу Федоровича Яковченка.
Народився він у Прилуках на Чернігівщині якраз на зламі століть — у 1900 році. Свою сценічну діяльність починав у роки громадянської війни в аматорських гуртках у Прилуках. Яскравий талант юнака був помічений і його запросили до Сімферопольського театру. Згодом успішно грав на сценах театрів у Черкасах, Чернігові, Дніпропетровську, Харкові. З 1927 року Микола Федорович — актор престижного Київського драматичного театру імені І. Я. Франка.
Тут на повну силу розкрився його дивовижний талант. Чудовими були ролі у виконанні Миколи Федоровича в п'єсах "Наталка-Полтавка", "Мартин Боруля", "Платон Кречет", "В степах України" тощо.
З великим успіхом пройшли на екранах кінофільми "За двома зайцями", "Ніч перед Різдвом", "Максим Перепелиця" та багато інших, в яких блискуче грав народний артист України Микола Федорович Яковченко.
Я зазнайомився з Миколою Федоровичем, коли ще був студентом факультету журналістики Київського університету. Не секрет, що він після смерті обожнюваної дружини не міг у вільний від театру й зйомок час сидіти вдома, рвався до товариства. Отож при нагоді брав гітару, тихенько вислизав із квартири і біжкував до так званої "Академбочки" — демократичного кафе, де збиралися цікаві, веселі компанії акторів, письменників, журналістів... і ми — студенти-журналісти, коли почали заробляти гонорари, стали заглядати туди.
Там уперше я й спізнався з Миколою Федоровичем.
ЗУСТРІЧ
Хоча був досить холодний зимовий день, він сидів у халаті й тапочках. А ми якраз приїхали з практики, мали гроші, отож запросили улюбленого артиста за свій стіл, щедро пригостили. Він заграв на гітарі, заспівав знамениту подільську пісню "Гоп зі смиком".
Коли Микола Федорович під оплески закінчив співати, хтось із нас не витримав і запитав у нього, чому він так благенько одягнений. Микола Федорович поволі, смакуючи, випив склянку вина, примружено оглянув нас і своїм характерним, неповторним голосом сказав:
— Должен признаться, что вчера я немножко задержался в этом приятном месте, за что й был посажен своей многоуважаемой дочерью под домашний арест. Но, движимый неодолимой жаждой общения, нашел выход: открыл окно и по веревке спустился на улицу. Однако поскольку любимая, заботливая дочь не только закрыла на ключ квартиру, а и мою одежду спрятала в шкаф под ключ, пришлось мне в таком наряде появиться в этом славном месте...
— А чому ж ви досі тремтите, адже тут тепло, ви зігрілися? — це вже я подав голос.
Микола Федорович зиркнув на мене, легенько всміхнувся.
— Понимаєте, юные друзья, действительно, я живу недалеко, не должен был так промерзнуть. Ну, й сугрев принял... Но возле оперного театра мне вдруг встретился певец Митя, ну, восходящая звезда... В такой раскошной шубе!.. И начал жаловаться, что его недооценивают, затирают. Он говорит и говорит, а меня ветер насквозь пронизывает... Однако как же не выслушать обиженного человека?.. И когда я весь закоченел, слава Богу, шибанула в голову спасительная мысль. Я подал Мите холодную, как лед, руку й искренне, правда, дрожащим голосом молвил:
— Дорогой, давай об этом поговорим летом!
— Наливай!
"А ГОРІЛКА БУЛА"…
Цю історію Микола Федорович розповів мені й групі письменників, коли завітав до кафе "Еней" у Будинку літераторів.
— Це було весною, но дело починалося восени. За традицією поїхали ми з моїм другом, удівітельним артистом Юрієм Шумським закривати дачний сезон. Ясноє дело, під недрємлющим супроводом його всевидящої супруги. Взяли усього одну плящину, бо більше нам не було дозволено. Конешно, воно мало, обратно ж така подія, вітер колючий дме, настрій осінньо-мінорний... Але що робити?..
Микола Федорович скрушно похитав головою.
— Та тільки ми вийшли на нашій станції, як дражайшая Юркова супруга ахнула, схопилася за голову: здається, забула вимкнути газ... А тут якраз поїзд на Київ підійшов, то ми її швиденько в нього посадили. А самі перезирнулися полегшено й гайнули до кооперації. А там тільки мерзавчики, чвертки тобто. Набрали ми тих мерзавчиків і гайнули на дачу.
Ох і порозкошували на свободі! Гомоніли, розігрували ролі, навіть співали. Глядь, уже темніє, а в нас ще п'ять мерзавчиків залишилося. Що з ними робити? Пити вже не хотілося, з собою брати в поїзд не варто — що подумають про двох заслужонних артистів, які цмулять горілку в вагоні? І ще переберем...
І тут Юркові спала в голову щаслива думка: закопати мерзавчики в городі до весни. Мороз горілку не візьме, навпаки — кріпче стане. І ми весною, відкриваючи дачу, славно погуляємо. Закопали, поставили над кожною мітку з гілочок, щоб потім можна було знайти. І з легким серцем поїхали додому.
Ось зійшов сніг, потепліло, земля запарувала. І ми з Юрком, коли були вільні від спектаклю, рвонули на природу. На жаль, не самі... Дражайшая Юркова супруга на цей раз перевірила всі крани й благополучно поїхала з нами. Дозволила взяти тільки одного мерзавчика, мовляв, учора після спектаклю були ледь теплі, та й роботи на дачі багато. Але ми зовсім не журилися: гріла думка, що в нас там п'ять мерзавчиків, настояних на морозі.
Випили на дачі легально дозволену чвертку, взяли заступи й подалися в сад. Конєшно, дражайшая з нами. Побачила, як ми сумлінно копаємо землю, заспокоїлася й повернулася в будиночок наводити лад. А ми швиденько наблизилися до завєтного місця. Викопали мерзавчика, негайно випили його, закусили гілочками смородини й рушили далі. Зиркнули на вікна дачі: чи не підглядає Юркова супруга. Ні, на щастя, втратила бдітєльность. Тоді ми дістали на світ божий другого мерзавчика...
Микола Федорович ковтнув із налитої чарки й досадливо махнув рукою.
— Та це не вона, ми втратили бдітєльность. Правда, того другого мерзавчика ми встигли "смикнути".
А от коли Юрко висмикнув із землі третього, за Юрковою спиною мовби виросла його дражайшая. Я весь похолов — що буде?..
Але Юрко — великий актор на сцені й у житті — не розгубився. Високо підняв мерзавчика, вирячив очі й вигукнув здивовано-радісно: "Господи, дяка тобі, що послав нам свій дар!" Широко перехрестився і повернувся до дружини, що застигла в позі Городничого в "Ревізорі": "Ти чого стоїш? Неси чарки, вип'ємо дарунок Божий! І про закуску не забудь!"
Микола Федорович лагідно-тепло всміхнувся.
— Друзі мої, може, ви не повірите, але вона пішла в будиночок, принесла чарки й бутерброди.
Навіть сама попробувала горілку й похвалила.
Артист скрушно зітхнув, почухав потилицю.
— Правильно кажуть в Одесі - жадность фраєра згубила. І нащо було нам одразу ж викопувати четвертого мерзавчика, невже не могли зробити сценічну паузу? Дражайшая насторожилась, орлиним поглядом обвела город, зафіксувала ще одну мітку й усе зрозуміла. Забрала в Юрка мерзавчика, сама викопала п'ятого і розбила обидві чвертки об яблуню. Ми тільки гірко схлипнули...
Хтось із нас негайно налив посмутнілому Миколі Федоровичу чарку, він взяв її, обвів товариство журним поглядом,
— А що вона при цьому говорила, я не можу повторити з глибокого уваженія до присутнього тут женського полу...
Високо підняв чарку, ясно всміхнувся й урочисто прорік:
— А горілка та була, скажу я вам, як мед, як молода артистка в першому спектаклі!..
Таких веселинок, розказаних великим актором, я зібрав чимало. Гадаю, вони аж ніяк не принижують пам'ять Миколи Федоровича, навпаки — показують виразно, який це був славний, веселий, приязний чоловік і актор.
І чудовий оповідач, котрий так невимушено поєднував правду з вигадкою.
Пишаймося нашим земляком!
