Уперше я зустрівся з Миколою Яковченком у березні 1959 року у Київському державному академічному українському драматичному театрі імені Івана Франка після вистави «Король Лір», де Микола Федорович виконував невелику, але дуже колоритну роль. На той момент Яковченко уже був заслуженим артистом УРСР, а я навчався на четвертому курсі історико-філософського факультету Київського державного університету і грав у студентському театрі.
Відтоді я отримав щасливу можливість відвідувати вистави за участю Миколи Яковченка: «На хуторі біля Диканьки», «Суєта», «Сто тисяч», «Фараони», «В степах України» та інші. Режисером спектаклів «Суєта» і «Сто тисяч» був народний артист СРСР Гнат Юра – людина величезного таланту.Публіка ставилася до нього з якоюсь особливою ніжністю. Мабуть тому, що Гнат Петрович своїм мистецтвом пробуджував у глядача найсвітліші почуття. Цей великий актор надзвичайно поважав Миколу Яковченка, часто запрошував його доньку Юну грати у своїх виставах. Мені дуже запам`яталися екскурсії кіностудією імені Олександра Довженка. Дякуючи Миколі Федоровичу, я побачив зйомки окремих епізодів фільму «За двома зайцями», зблизька подивився на Голохвостого у виконанні неперевершеного Олега Борисова і, звичайно ж, на батька Проні Прокопівни, якого грав сам Яковченко.
Наш земляк створив чудові образи у фільмах «Максим перепелиця» (батько Максима), «Королева бензоколонки»(районний керівник), «Дід лівого крайнього» тощо.
Микола Федорович був оригінальною особистістю. Часом він добирався до істини доволі чудернацьким шляхом. Актор ніколи не вигадував і не готував заздалегідь своїх жартів. Вони блискавично народжувалися за обідом або вечерею на терасі їдальні «Українські страви», що по вулиці Карла Маркса(нині Городецького), неподалік будинку, у якому мешкав Микола Федорович.
Інколи Яковченко міг дозволити собі гру на публіку. Одного разу, зайшовши до вагона метро, він вимогливо оголосив: «Громадяни пасажири! Приготуйте квитки для перевірки!» І всі одразу ж почали гарячково шукати квитки, геть забувши, що потрапили до метрополітену через автомати.
Є актори, для яких аналіз роботи – невід‘ємна частина творчого процессу, і вони охоче розповідають про це в інтерв`ю. Яковченко не любив говорити про свої ролі, про себе (тільки інколи, при нагоді, зауважував, що завжди хотів бути актором), інтерв`ю давав рідко, хоча оповідачем був блискучим. Нікого не залишала байдужим його яскрава мова, розцвічена гумором та прислів`ями.
… Улітку 1960 року зустрічаю Миколу Федоровича біля оперного театру. Актор тоді щойно повернувся з Москви, де брав участь у декаді української літератури й мистецтва. Я попросив його розповісти про це. Та Микола Федорович обмежився кількома словами. Мовляв, хай Мар`ян розповідає на шпальтах «Вечірнього Києва»(йшлося про Мар`яна Крушельницького, народного артиста СРСР, режисера, художника). Відомо, що між двома великими майстрами не завжди були добрі стосунки: Крушельницький, високо цінуючи талант Яковченка, боровся з його 100 грамами.
За лукавою комедійною маскою Яковченка ховалися глибокі людські почуття: самотність, біль, любов, печаль. Микола Федорович рано втратив дружину, сам виховував двох доньок, які теж передчасно пішли із життя.