За народним календарем липень – маківка, або вершина літа. Свою назву він одержав через те, що саме на початку цього місяця починала цвісти липа дрібнолиста. Здавна це гарне й запашне дерево любили й поважали в Україні. Липами обсаджували польові дороги й биті шляхи, обійстя і сади, храми і монастирі, палаци й замки. Липа була цінним лікувальним засобом, а також дуже цінувалася пасічниками. З м’якої липи виготовляли іконостаси і кобзи, миски і діжечки, ложки й дитячі іграшки.
Липень не тільки маківка, але й окраса року, багатий на тепло, світло, квіти, ягоди. На липень припадає не тільки найбільше жарких днів, але й немало скороминущих грозових злив. У липні в Україні косять сіно, у липні ж починаються й жнива.
Чи не найбільше турбот липень приносить селянам, вони чекають його з нетерпінням і побоюванням, бо година негоди з шквальним вітром і градом може звести нанівець тяжку працю на протязі цілого року. Найбільше слідкували за свійськими тваринами, які були для людей своєрідними «живими барометрами». За їх поведінкою визначали погоду на найближчий час. Особливе місце у цьому відводилося селянській годувальниці – корові. На гарну погоду і тепло вона залишається ночувати на дворі й неохоче йде під навіс, на пастовні, майже цілий день лежить. На дощ і негоду корова вдень спить, мало п’є води, реве, непокоїться, підіймає морду догори і жадібно вдихає повітря. На холоднечу кіт згортається в клубочок, на дощ починає гратися сам з собою, а на спеку вмивається, довго полизуючи лапку. На негоду собака мало їсть, багато спить, качається по землі, на дощ – риє землю, їсть траву, а на тепло – розтягується на землі, розкинувши лапи. Є свої прикмети й в окремі липневі дні.
Чудовий місяць липень! Достигають золоті хліба, дозріває городина, спіють яблука, червоніють ягоди. Добрішають і веселішають люди. А чи не найбільшою окрасою липня, та взагалі всього літа, було колись поетичне і чарівне свято Івана Купала, яке дійшло до нас через темряву віків. Були ще й інші народні свята, які вже нині майже ніхто не відмічає.
3 липня. Мефодія.
(Святого мученика Мефодія єпископа Натарського)
За народними прогнозами, коли у цей день піде дощ, то він ще йтиме, з перервами, цілих сорок днів.
6 липня. Горпини Купальної.
(Мучениці Агрипини)
Вважалося, що це найкращий день для збирання лікарських трав. Люди вирушали до схід сонця на левади і в ліси, збирали цілющі рослини і запасалися ними на рік чи на два. Цього дня вони наповнювались цілющою силою. А дівчата на Горпини гадали: на ніч клали під подушку дванадцять чудодійних трав, щоб приснився суджений.
7 липня. Івана Купала.
(Різдво Івана Предтечі)
Про це старовинне свято, яке відмічають в ніч з 6 на 7 липня, написані повісті й поеми, про нього розповідають казки й легенди, воно оспіване в народних піснях і думах. Тому згадаймо лишень про те, як святкували колись Івана Купала у нас на Прилуччині. Як відомо, Купала святкували ще задовго до введення християнства на Русі. Обряд Купала насамперед уявлявся як очищення вогнем і водою від злих духів. У цей день кожен мусив скупатися, тобто очиститись водою, а звідси й назва свята. Обряд був настільки звичний і милий серцю слов’ян, що, не зважаючи на всі намагання православної церкви, його не вдалося викорінити. Ось так, від об’єднання давнього Купала і нового Івана Хрестителя і виникло свято Івана Купала.
Отож звернімося спочатку до нашого історика Миколи Маркевича. Ось що він написав у 1850 році про святкування Івана Купала в Рудівці й Турівці на Прилуччині.
«День Різдва св. Іоана Предтечі присвячується празнику Купала. Зранку дівчата йдуть у поле або в ліс збирати трави й квіти, з них плетуть вони для себе купальські вінки, у вінках повинна бути й полинь. Крім того вони носять полинь увесь цей день у себе під пахвою, це застережний засіб від русалок і відьом. У надвечір’ї вирушають у ліс або сад, вирубують там дерево, найкраще, якщо є, чорноклен. Віднесуть його на місце, яке визначене для свята і дадуть йому назву марена. Тоді принесуть жмути соломи, а іноді солом’яну ляльку, одягнуту в жіночу сорочку, в стрічках, намисті й великому вінку, ця лялька зветься Купала. Прийшовши на місце, стромляють у землю дерево, обвішують його вінками і стрічками, становлять біля нього Купалу, а неподалік розпалюють вогнище: побравшись за руки ходять з піснями навколо дерева, а потім скачуть через вогонь. Інколи замість вогню застосовують кропиву, яку накладають великою купою і потім скачуть через неї. Чоловіки тільки присутні, але у хороводах, танцях і піснях участі не приймають.
Перед Івановим днем господині заганяють на ніч корів з телятами для того, щоб телята ссали маток і тим самим не давали змогу відьмам їх доїти.
А на самий Іванів день сліпа змія мідяниця прозріває на цілу добу і тоді вона надзвичайно небезпечна: кидається на людину, немов стріла, вона може її пробити наскрізь.
Опівночі з 23 на 21 червня (6 - 7 липня), розквітає червоно вогняна квітка папороті: її треба знайти, зірвати й зберегти, власник її стає знахарем: ніякі скарби від нього не сховаються...»
Досить цікавим є свідчення Данила Мордовця, українського і російського письменника, етнографа і журналіста про те, як святкувати Івана Купала в селі Дідівцях під Прилуками у 1883 році. Ось що він пише у своїй повісті «Під небом України»: «Ці ігрища, як відомо, відбуваються 23 червня (за старим стилем) увечері, напередодні Різдва Івана Предтечі... Як і перед віхою, ми заздалегідь були запрошені на це самобутнє свято. З настанням сутінок ми повинні були чекати появлення вогнів на Бакумовій горі.
Годині о десятій вогні дійсно з'явилися. Спочатку яскраво спалахнуло полум'я в одному місці, потім вогняні снопи здіймалися поряд сніп за снопом, доки не освітилася вся гора рилами яскравих кучугур, які то спалахували, то затухали. Перед вогнищами й далі за ними, мерехтіли якісь рухливі тіні. А ось вогні з'явилися вище Бакумової гори, під самими вітряками.
Ми вирушили в путь. Ніч була темна, без місяця, але тиха і тепла. Зважуючи на темряву, нашого шановного історика (Костомарова) вели попід руки, неначе архієрея. Солов'ї і жаби уже припинили свої весняні концерти і тільки коли-не-коли стогнав у темряві бугай та деркачі десь відбивали темп своїми дзвінкими голосами. З гори неслася дружна пісня, яка часом уривалась змінюючись то веселим сміхом, то протестуючим — геть! відчепись!..
Парубки й дівчата то кружляють біля вогнища, часом затуляючи його своїми темними силуетами, то перестрибуючи через нього, відсвічуючи на своїх лицях і вінках яскраве полум'я, начебто і ці збуджені лиця, і ці вінки, і ці білі, розшиті сорочки палали разом з багаттям. Ось ми вже й на горі, біля купальських вогнів.
- А погляньте-но вниз - і там вогні.
- Та це ж паші хлопці палять снопи, а їх дядько Бакум розганяє.
- А там, далі, на самому обрії?
- Це під Прилуками - теж купальські вогні.
— А он там ще і ще! Погляньте...
- Яка чарівна картина! — Це можливо лишень в Малоросії. — Яка краса!
Такі чарівні ночі можливі тільки під небом України. Мабуть, що у душі її народу незгасимо палають ось ці купальські вогні — вогонь поезії.
На вершечку гори, на яку ми зійшли, в невеликій улоговині яскраво палав величезний сніп соломи. Довкола цього вогнища у живописному безладді юрмились парубки й дівчата, позаду їх, яскравими полисками горіли лиця дітлахів, переважно дівчаток. Точилися жваві теревені, чувся веселий регіт.
- Ану, Параско, стрибай ти перша, а ми за тобою.
- Нехай Докія перша буде.
- Ні, ти, Парасю.
І Параска, вся в квітах, весела й розчервоніла, підібравши рукою поділ так, що голі литки освітлюються вище, ніж у кордебалеті, стрімко летить у самісіньке полум’я… Мить – і вона перелетіла через вогнище.
Ось така Параска! – ловка!
За нею летить друга, третя – легкість польоту надзвичайна.
Ось, заголивши міцні литки, летить друга Параска у вогонь. Не помітивши її за полум’ям, інша дівчина з протилежного боку також стрімко кидається через вогнище й обидві зіткнулися над самісіньким вогнищем і падають у вогонь!
Перелякані зойки, зловтішний регіт парубків…
- Дві свині обсмалились – ото ковбаси будуть!
- Та до Різдва ще ж далеко…
- На Петра та на Полупетра розговіємось Парасчиною ковбасою.
Гарненька Параска обпекла ноги, литки. Друга підсмалила брови, волосся, личко.
Але це не завадило іншим біснуватись, і далі. Невинна вакханалія пожвавлювалась.
Кінець-кінцем багаття затухають. Поетична меса на честь Перуна, чи скоріше, на честь великого живоносного джерела – сонця – скінчилася. Групи учасників і глядачів ігрищ у темряві розходяться по домівках. Там чути пісню, в іншому місці веселий гомін і сміх… А попереду, з нічного мороку чути голоси: «Ой чи було літо, чи не було/, Воно ж мені та й не докучило,/А я молоденька та й не нагулялася,/З молодим козаченьком та не настоялася…»
А ось іще, згадує моя старенька мати, про святкування Івана Купала в селі Линовиці в 1920-х роках, десь 70 років тому: «На кутку нас було семеро подружок, семеро дівчат одного віку. Верховодила нами гарна і ставна Оксеня. На Івана всі зграйкою йшли у поле, за квітами. Нарвавши оберемки волошок, сокирок, дзвіночків, сідали десь у холодочку, плели вінки і співали. Кожна намагалася виплести найкращий, найпишніший і в той же час найлегший вінок. Потім йшли додому і чекали вечора. Як тільки смеркалось, йшли до ставка, збиралися під білокорими осокорами «на ріжку», де ціле літо купалися дорослі й діти. У цей час спалахували вогнища на нашому боці і в старому графському парку на протилежному березі, де збиралися «заводські» дівчата.
Не знаю, може десь збиралися гуртом хлопці і дівчата, а у нас були лишень одні дівчата. А щоб було безпечно, неподалік, за кущами, нас оберігали матері. І лихо тому шибайголові, що захотів би підгледіти за нами. Достеменно б скуштував дрюка по плечах. Всі ми, в різнокольорових спідничках, у полотняних вишитих сорочках, з барвистими віночками на головах, сідали на березі, співали, милувались яскравими вогнями, які живописно відбивалися у тихій, теплій воді. Потім і собі розпалювали біля самісінької води вогнище і ось тоді й починалося священнодійство очищення вогнем. Швиденько зриваючи з себе одяг, з сміхом і вереском, кожна з дівчат, розігнавшись стрибала через яскраве полум’я прямісінько у воду. Потім гуртом купалися у теплій, як парне молоко, воді, виходили на берег і одягалися.
Після очищення вогнем і водою, наступала друга дія. Дівчатка, поскидавши з голів віночки, пускали їх на воду й за тим, куди він попливе,визначали куди, в яку сторону підуть заміж, звідки виглядати свого судженого. У чорнявої, стрункої як берізка Ївги вінок крутнувся на місці й швидко затонув. Дівчатка занепокоїлись, почали перешіптуватись, а Ївга гірко заплакала, бо знала, що це віщувало їй, молодій, найстрашніше – смерть у молодому віці. Воно так і вийшло. Сподобалась Ївга молодому красеню Іванові Бобляну і вона йому відповіла глибокою приязню. Потім покохалися і зійшлися, та не надовго. Народила Ївга Іванові синочка Петруся, а сама злягла і невдовзі померла.
Потім вже пішла я в науку до суворої й вимогливої майстрині Анюти вчитися шити і з юних років втяглася у виснажливу роботу. А там раннє заміжжя, діти… І вже було не до подруг і розваг, тож і не пам'ятаю як святкували Івана Купала у більш зрілому віці».
9 липня. Давида-суничника.
(Преподобного Давида).
О цій порі в лісах і на луках дозрівали смачні й цілющі суниці. Збирали їх залюбки не тільки дітлахи, але й дорослі теж.
10 липня. Самсона.
(Преподобного Самсона).
Або його ще називали Самсон-сіногній. Люди примічали, що коли на Самсона іде дощ, моква може протриматися аж до бабиного літа, тобто майже сім тижнів.
12 липня. Петра і Павла.
(Святих апостолів Петра і Павла).
Цей день пов'язаний з літнім сонцестоянням. На Петра і Павла закінчувалася косовиця сіна. Кожен господар намагався завершити заготівлю сіна, бо вже наближалася жнивна пора. Про те, як це відбувалося на Прилуччині майже півтора століття тому , розповідає Микола Маркевич: «На косовицю у нас збираються цілим селом, білі шаровари, білі сорочки, точило, гаман, люлька й коса нагадують одяг Святослава, а ряди косарів — давні лави запорожців. Табір на могилі, навкруг вози, яма викопана, у ній вогнище, над вогнем казани, вариться юшка, каша. Тут же стоїть хура з запасами - сало, сіль, риба на випадок середи й п'ятниці, й бочка з горілкою. Далі похідна кузня, де відклепують коси. Отаман веде косарів. Коли підсохне трава, приходять дружини, сестри й доньки з граблями. Петрівка кінчається, до цього дня печуть перепічки з сиру, борошна, яєць і ними розговляються. Зозулі крадуть їх, жадібно їдять і вдавившись ними, перестають кувати. Ці перепічки називаються «мандрики».
На Петра і Павла прогнозували: коли жаркий день — буде тепла осінь і морози на Різдво, якщо один дощ — непоганий врожай, два — добрий, а три — багатий.
13 липня. Полупетра.
(Собор 12 апостолів).
Це було, за сучасним визначенням, професійне свято пастухів. У цей день їм давали відпочити, їх вшановували і пригощали в кожній хаті.
14 липня. Кузьми і Дем'яна.
(Мучеників Косми і Даміана).
За старим календарем — полудень літа, починалася найбільша літня спека. В народі говорили: Кузьма і Дем'ян згубили жупан».
18 липня. Кирила і Афанасія.
(Преподобного Афанасія Афонського).
Увечері цього дня придивлялися до місяця, якщо його сяйво чисте і яскраве чекай щедрого врожаю.
20 липня. Євдокії-Єфросинії.
У цей день обов'язково повинен бути дощ, який часто-густо переходить у тривалу негоду. Народне прислів'я мовить: «Коли зібрав сіно, то не страшна і Єфросина».
21 липня. Прокопа.
(Святого великомученика Прокопія).
Традиційний день початку жнив. На Прокопа жінки до схід сонця йшли на городи рвати кріп. Відваром кропу мили голову, щоб не боліла, а дітей купали в ночвах. Вважали, що якщо у цей день дощ — буде проростати хліб у копах. У народі говорили: «на Прокопа жита копа», або « Прокіп нав'язав сім кіп».
25 липня. Прокла.
(Святого мученика Прокла).
У цей день бувають найбільші роси: «на Прокла все промокло». Знахарки збирали росу і вважали її цілющою, особливо від зурочення.
31 липня. Багатостраждальника Івана
(Пророка Іоана).
Це був особливий день для жіноцтва. На Івана жінки, котрих полишили чоловіки, відправляли у церкві Божій службу. Вважали, що після цього вони неодмінно повернуться до сімей і до кінця життя будуть вірними у подружньому житті.
 

«Скарбниця» № 6,
Липень 1994 року