… Я до всього стараюсь
дійти серцем, а не розумом.
Георгій Вороний

Цим джерелом наснаги став рідний край Георгія Вороного — Приудайська Сіверщина, багата на природні ресурси, розкішної краси краєвиди й історико-культурні пам'ятки. До відкриття прадавньої археологічної культури в Приудайській Сіверщині - Журавської палеолітичної стоянки, вік якої не менше 12 тисяч років, — безпосередньо причетна й родина Вороних. Це поселення виявив і брав участь у його дослідженні геолог Андрій Вороний — небіж Георгія Вороного по старшому братові Михайлові.
Рідне село Георгія Вороного Журавка розташоване в центральній частині Приудайської Сіверщини, і його культурно-господарське відродження пов'язане з подвижницькою діяльністю родини Вороних.

Осип Максимович Бодянський - нащадок знатного козацько-священицького роду, великий український історик, філолог, фольклорист, етнолог, письменник, перекладач, один з основоположників української й російської славістики, знаний у цілому слов'янському світі дослідник культур споріднених народів. Його літературні псевдоніми: О.Бода-Варвинець, Запорожець Ісько Матиринка, І.Мастак, Є.Радушин, К.Муцій Сцевола...
Народився 12 листопада 1808 р. у Варві, помер 18 вересня 1877 р. в Москві, де й похований на території Новодівичого монастиря. Закінчив Полтавську духовну семінарію,. яка тоді розташовувалася в Переяславі (1831), Московський університет (1834), де й працював професором з 1842 по 1868.

За матеріалами сайту www.viatel.kiev.ua

Полковники
Іван Мельниченко - 17.06.1648 – 09.1648
Федір Кисіль (?) - ?
Тимофій Носач - 23.03. 1649; 15.10.1650
Іван Шкурат -  кінець 1650 – 29.06.1651
Яків Воронченко (Ясько Воронко) - 07.1651 – 01.1652
Семен (Семко) Герасимов (?) - 06.1652
Яків Воронченко (Ясько Воронко) -  03.1653 – 08.1656
Петро Дорофійович Дорошенко - 25.08.1656 – 10.1659
Яків Воронченко (Ясько Воронко) - 06.1658 – 07.1658
Лазар Горленко (наказний) - 1659
Федір Терентійович Терещенко - 11.1658 (?); 09.1659 – 04. 1661
Лазар Горленко - 05.1661 – 04. 1662

Протягом XIX ст. прилучани брали участь в чотирьох ополченнях: у 1806 р., коли почалась війна з Туреччиною, у 1812-1814 рр., під час вторгнення наполеонівських військ, в козачому ополченні, зібраному у 1831 р. для придушення польського повстання, і в період Кримської війни. З чотирьох названих ополчень лише одне брало участь у військових діях. Це ополчення періоду Вітчизняної війни 1812 р. Останні три ополчення по різних причинах участі в бойових діях не приймали.
Після початку війни з Туреччиною в листопаді 1806 р. в 31 губернії Росії був оголошений набір ополчення. В Україні він проводився в шести губерніях, в тому числі Чернігівській і Полтавській. Остання повинна була виставити 26 тис. ополченців. Ополчення або, як його називали, «Губернське земське військо» поділялося на 6 бригад; кожна з них складалася з батальйонів. Крім того, бригада поділялася на частини по тисячі чоловік, якими командували тисячники; тисяча ділилась на сотні, сотні на півсотні.

На Україні майже до кінця XVIII ст. народна освіта повністю перебувала в руках духовенства. При церквах існували школи, які давали учням обмежені знання – переважно основи церковно-слов'янськї грамоти. Перший учбовий заклад – Мале повітове народне училище – відкрився в Прилуках 14 жовтня 1789 р. Училище складалося з двох класів. У 1802 р. в ньому налічувалося 57 учнів, тобто 1 учень приблизно на 100 жителів міста. У 1812 р. училища були перетворені з народних в повітові і до них додали 3-й клас.
На початку XIX ст. відставний капітан, уродженець міста, український письменник і педагог, Павло Павлович Білецький-Носенко (1774 – 1856) відкрив перший приватний пансіон в Лапинцях, в якому щорічно виховувалося 10-12 дітей. Пансіон проіснував близько 40 років. З нього вийшло більше 100 чоловік, які з успіхом витримали вступні іспити у вищі учбові заклади.

У 1749 р. в Прилуки вперше прибув міський лікар І. Ю. Віттіх. Козакам до появи лікаря, а може й після його появи, медичну допомогу подавали «церульники», які числилися полковими служителями. Селянам, мабуть, ніхто не надавав медичної допомоги у ті роки. Звичайно, вільнопрактикуючі лікарі були, але до їх послуг могли звертатися лише заможні люди. У 80-ті роки XVIII ст. в місті працювали два лікарі і один «підлікар». Лікарень ні в місті, ні в повіті тоді ще не було.
У 1802 р. ген.-губернатор А. Б. Куракін вперше увів на Україні прищеплювання віспи. З червня 1802 р. по лютий 1804 р. в місті й повіті було прищеплено віспу 261 немовляті. У 1804 р. в повіті працював один лікар, в місті – теж один, тобто менше, ніж 20 років тому.
Історик Полтавщини І. Ф. Павловський вважав, що з урахуванням вільнопрактикуючих лікарів, якими здебільшого були відставні військові лікарі, у 1804 р. в губернії один лікар припадав на 40 тис. жителів.

Розвиток промисловості. В першій половині XIX ст. на Прилуччині, як і в усій Полтавській губ., дещо швидше, ніж раніше, розвивалися галузі промисловості по обробці сільськогосподарської сировини. Певних успіхів досягла промисловість по обробці продуктів тваринництва. Зокрема, продовжувало розвиватися виробництво сукна на підприємствах мануфактурного типу. Ряшківська мануфактура була типовим підприємством того часу. Власником її був кн. М. Б. Юсупов. Протягом 1816 р. Ряшківська мануфактура поставила 70232 арш. армійського сукна. По ревізії 1816 р. при мануфактурі налічувалося 1324 д. ч. ст. і 1473 д. ж. ст. З цієї кількості безпосередньо на підприємстві працювало 619 чол. У 1844 році на підприємстві налічувалося «робітників, майстрових і службових осіб 873 душі». У цей час воно було оснащене 165 ткацькими верстатами. В с. Охіньках знаходилась друга суконна мануфактура значно менших розмірів.

Територія, планування, забудова. Місто Прилуки розташоване на правому березі р. Удаю «і при струмку Муховцю, який створює посеред міста три невеликі озера». Так писали про Прилуки на початку XIX ст.
План міста, який відноситься приблизно до 1797 р., являє собою майже точну копію плану, описаного в XIII розділі.
Після утворення Полтавської губ. у 1802 р., по вказівці ген.-губернатора А. Б. Куракіна складено новий план забудови міста. Цей план був затверджений царським указом 14 квітня 1803 р. Маються дані, що плани міста складалися й пізніше. Так, А. Терещенко, описуючи Прилуки у 1859 році, відмічав: «плани на місто «высочайше» затверджені у 1803, 1805, 1817 і 1840 рр., з них план 1817 р. загубився». Плани міста складалися і після 1840 р.

Територія, адміністративний поділ, управління. 27 лютого 1802 р. Лівобережна Україна була розділена на дві губернії – Чернігівську і Полтавську. Спочатку в Полтавській губ. Було засновано 10 повітів, в тому числі й Прилуцький. Тоді ж, у 1802 р., було створено ще два, а після указу від 27 березня 1803 р. Полтавська губ. Налічувала вже 15 повітів, котрі збереглися до XX ст.
Порівнюючи карти Прилуцьких повітів у складі Малоросійської та Полтавської губерній, відзначаємо помітну їх різницю(іл..13). Північна та східна межі повіту змінилися мало – відійшла тільки Талалаївка з хуторами до Роменського повіту. Південна межа на карті нового повіту проведена у вигляді прямої лінії з сходу від Риму вздовж р. Глинної і далі на захід до р. Удаю (поблизу Варви) та від Ладану до р. Супою. Невелика частина межі від гирла р. Рудої до Ладану проходила вздовж р. Удаю. Землі, розташовані на південь від цієї межі, відійшли до Пирятинського та Лохвицького повітів. Разом з цим, територія повіту з південно-західної сторони значно збільшилась.