Валентин Гафт – людина, яка повністю віддана роботі. Коли актор входить у роль, його краще не відволікати – адже це неабияк дратує.
В Україні Валентин Йосипович буває часто під час гастролей театру. Та й дитинство його пов’язане з цією землею.
Одна з ваших останніх кіноробіт – містична драма «Тяжіння». Чому погодилися зніматись у такому незвичайному жанрі?
Я часто відмовляюсь від запропонованих мені ролей. Але цього разу сценарій видався мені цікавим, незвичайним. У ньому присутня красива булгаківська містика, про яку ніколи не можна забувати. Сюжет балансує між фантастикою і реальністю, досліджуючи душу людини.
Часто буваєте в Києві?
Мені подобається Київ, і я досить добре знаю місто. Вже років 50 із задоволенням їжджу сюди, не лише у період зйомок і гастролей. Київ – місто неймовірної краси, одне з найкращих у світі.
Наймиліший період у житті людини – дитинство, а ваше пов’язане з українськими Прилуками. Пам’ятаєте ті роки?
Такі спогади нікуди не зникають. Коли приїжджаю до України, немов у дитинство повертаюсь. Мої батьки – з українських земель родом. Я сюди їздив, починаючи з 1939 року. Потім, коли почалася Велика Вітчизняна війна, була перерва, але після перемоги над німцями десять років поспіль їздив до бабусі, у село Варва під Прилуками. Там минула вся моя юність.
Нині підтримуєте стосунки з колишніми односельцями?
На жаль, ні. Але на моїй батьківщині залишилися близькі родичі, хоча багато хто з них виїхав. Дуже хотілося б з’їздити у рідне село, але кажуть, що там тепер страшно – нічого вже не залишилося.
Згодні, що шлях у світ великого кіно для вас проклав режисер Ельдар Рязанов?
Ельдар Рязанов – мабуть, єдиний режисер, який зробив мені ім’я у кіно. Так чи інакше, випадково або невипадково, та я потрапляв до нього в картини – вони чудові, живучі. Мають властивість зберігати з часом більше, ніж у них було закладено. Їх любить публіка. У них чудово грають актори. У Рязанова є кілька кіношедеврів, які всі знають. Навіть якби він зняв лише їх, цього було б достатньо для того, аби сказати, що Рязанов – прекрасний режисер. Я йому дуже вдячний за те, що він обирав мене для свого кіно.
У режисерів Юрія Кари і Володимира Бортка ви зіграли всемогутнього Воланда у фільмі «Майстер і Маргарита». Двічі погоджуючись на цю роль, не боялися помсти нечистої сили? Ви не забобонний?
Роль аж ніяк не містична – вона чудова! Воланд відвідав країну, де люди нехтують вірою і створили собі ефемерні ідеали. Тому вони приречені на безславний кінець. А Воланд рятує Майстра, допомагає Маргариті – і зрештою забирає їх із собою. Він – посланець Бога. Який він диявол?! Воланд – привабливий, мудрий, дотепний, сильна особистість. Мені він дуже подобається. На жаль, фільм Юрія Кари (1994 р.), як і телесеріал режисера Володимира Бортка (2006 р.), не повністю відповідає безсмертному твору Михайла Булгакова. Але мені завжди хотілося зіграти Воланда: пережити, показати цей неординарний характер.
Ви, як і Воланд, маєте сильну волю?
Років 15 тому я був зовсім іншим. Зараз уже не зміг би так зіграти Воланда, як зобразив його колись.
Ви неодноразово зазначали, що актор грає сам себе. А в якій картині глядачі можуть побачити сьогодення Гафта?
Усюди. Я не переграю. Зображую самого себе за певних обставин. Але мої ролі не можна назвати автобіографічними. До того ж, я не надто перевантажений кіноролями і не вважаю себе кіноактором. Я більше – людина театру. У кінематографі у мене не так багато досягнень, і хвалитися особливо нічим. Я люблю інших акторів у кіно.
Певному загалу відомий ваш вислів: «Театр схожий на футбол». Чому виникла така алегорія?
Тому що життя у театрі – це гра. Режисер схожий на тренера, а артисти – на футболістів. Актор, як і гравець, під час гри й до неї має контролювати стан своєї душі, відгородитися від усіх земних прикрощів, побороти хвилювання. Слід постійно думати про свою роль. Наприклад, коли футбольна команда виходить на поле, я вже бачу, хто з них готовий до гри, а хто – все провалить. За початком спектаклю можна зрозуміти, буде він вдалим чи навпаки. Спілкування на сцені й на футбольному полі – найважче. Тому що треба вміти бачити й відчувати одне одного, розуміти.
Актор має перебувати в стані закоханості у свою партнерку, щоб їхній тандем у фільмі виявився вдалим. Це правда?
Нісенітниця! У моїй особистій практиці такого не траплялося. Робота і закоханість – це різні поняття, і коли вони з’єднуються воєдино – тільки заважають обом. Адже по-справжньому п’яний ніколи не зіграє п’яного, і я впевнений, що закоханий закоханого –
також. Мені це заважало б.
Зі своєю дружиною, актрисою Ольгою Остроумовою, ви разом 18 років. Поєднали свої долі вже у зрілому віці. У таких пар, як правило, міцніші шлюби. У чому секрет?
Далі рухатися нікуди – пенсія на горизонті. Якщо вам здається, що у мене все благополучно, – хай так і буде. Людина жива, поки їй подобається життя. Треба вміти бачити власну дружину, як уперше. Але це залежить від обох. Життя – непроста штука, і все гладко не може бути.
У кіно і театрі ви граєте Отелло. У житті ревниві?
Жодного стосунку до мого особистого життя ця роль не має. Це – всього лише театр, де інші закони і світогляд.
Ви – відомий творець доволі колючих епіграм на своїх колег. А стосовно себе почуття гумору застосовуєте?
Вам збоку видніше, чи маю я почуття гумору. До того ж, я вже не складаю епіграм, лише вірші. Але не вважаю себе поетом. Пишу собі на втіху. Мені подобається поезія. Іноді, у віршах, вдається зробити більше, ніж у ролі.
Вашій дружині Ользі не надто подобалися жартівливі епіграми. Вас це не ображало?
Вона й зараз їх не сприймає. Мене це зовсім не зачіпає. Наша сім’я – не товариство взаємного захоплення. У нас ви не почуєте дифірамбів на адресу одне одного. Огидно, коли всі вигукують: «Ти – геній! Усе чудово!». Це непристойно. Генії – не ми, і треба це усвідомлювати. Ми – не поети і не артисти: знаємо приклади набагато вищі. Слід пам’ятати про це.
Знаменитий Ролан Биков назвав вас «нервовим генієм». Вас не образив такий комплімент?
Ні. Навпаки, я дуже любив його. Ролан Биков – мій хрещений батько у «спробах пера». Саме він порадив мені писати епіграми й вірші.
І останні два роки його життя ми з ним зустрічалися щодня: читали один одному свої нові твори. Отже, я втратив близьку людину.
Сохрани тебя Господь от тех,
Кто спровоцировал успех
Твоих незрелых сочинений…
Скільки разів у житті можна кохати і чи насправді любов швидкоплинна?
У всіх по-різному. Я не рахував, скільки разів у житті кохав жінку. Але любов – стале почуття, яке періодично ховається. А потім, немов снайпер, – насмерть. Відчуття бажання кохати має бути завжди, якщо його немає – людина згасає.
Французький письменник Гі де Мопассан говорив: «Одні в житті цілують, а інші – лише підставляють щоку». Тобто одні кохають, інші – лише дозволяють себе любити. У якій іпостасі частіше поставали ви?
Не знаю, що цікавіше. І в першому, і другому варіанті є певні хвилюючі моменти. Коли тебе кохають, ти нічим не стурбований, і це нудно. Треба постійно оберігати свої почуття. Хоча деколи вони зникають, а опік залишається. Усе життя потерпав від кохання. Я граю в спектаклі «Заєць. Love story»: закохані колись одне в одного люди зустрічаються через 30 років, і жінка запитує у чоловіка: «Що було у тебе в житті справжнього?». А він відповідає: «Коли ми грали в театрі: я – Зайця, а ти – Зайчиху. Решта – дрібниці».
Як ви ставитесь до нерівних шлюбів, де чоловік набагато старший за дружину й навпаки?
Радий за всіх закоханих і заздрю їм. Бути закоханим – це чудово!
Ви з дружиною Ольгою Остроумовою – обоє лідери, дві неординарні творчі натури. Важко зберігати баланс рівних сімейних стосунків?
У нашому домі присутність Ольги є найголовнішою, рятівною і вирішальною. Я розумію, що вже набрид своїй сім’ї: різними болячками, стогонами, якимись безглуздими вимогами. Але моя дружина – мудра, завжди допомагає і, якби я до неї дослухався, жодних неприємностей у житті в мене не траплялося б. Оля – розумниця і красуня. Я не хотів би її втратити.
Нещодавно ви втратили єдину доньку від першого шлюбу. Наскільки легко в такій ситуації спілкуватися з некровними дітьми?
Я обожнюю своїх некровних і дітей, і онуків. У доньки моєї дружини Ольги – невимовно чудова дворічна дитинка, Захар. У сина, майбутнього кінорежисера, – однорічна дівчинка, Поліна. Коли до нас приходять малюки, я ніколи з ними не сюсюкаю, а повністю розслабляюся і мовчки отримую задоволення – від того, як вони дивляться, бігають, руку подають...
Любите в минуле повертатися, ностальгувати? Чи вважаєте за краще перегортати «прочитані сторінки»?
Я навіть не викреслюю з телефонної книжки номерів своїх знайомих, які померли. І речі зберігаю: вони зі мною йдуть життям. Серед них є іграшки, які мені дарували. Люблю Москву. Раніше обожнював нею просто гуляти – де завгодно. Перш за все, у наших Сокольниках, які я обходив уздовж і поперек. Зараз Москва інша зовсім, часи інші, та любов до неї незмінна. Подобається Підмосков’я. Не те, що Одинцово і Рубльовське шосе.
Чи вважаєте себе багатою людиною? Матеріальні блага для вас мають значення?
Щоб жити, треба заробляти. Знаю, що таке – не мати грошей. За радянських часів знімався одночасно у трьох-чотирьох картинах у головних ролях, і то мені не вистачало на автомобіль «Жигулі». Не хотів би до цього повертатися. Але й мільйонів я також ніколи не прагнув.
Ви задоволені своєю долею?
Знаєте, долю не можна проклинати: вона залежить від тебе самого. Якщо у мене були невдачі і я чогось не врахував, то за власною дурістю... Отже, все залежить від твого погляду на сьогоднішній день. Я змарнував неймовірно багато часу, втратив купу можливостей. Надолужити це вже неможливо. Постійно шкодувати за тим, що там щось було не так, теж не варто. Доля винагородить, якщо людина віритиме у «прекрасне далеке».
